Андраш Беркеші - Агент №13

— Коли ви так бажаєте…

— І ви не використаєте того, що я скажу, проти мене.

— Що ви маєте на увазі?

Губер глянув у вічі полковникові. Його погляд був відвертий, як у людей, які не заперечують, щоб їм заглянути в Душу.

— Тобто ви не будете вимагати, щоб згодом працював на вас.

— Даю вам слово. Можете сказати лише те і лише стільки, скільки вважаєте за потрібне. Ваша таємниця не буде розголошена.

— Дякую, пане полковнику, — Він опустив повіки і здушив пальцями скроні, неначе хотів зібратися з думками. Потім налив повні чарки коньяку і перший випив — швидко і жадібно. — Я мушу дещо вам розповісти. — Розповідь його була уривчаста, схвильована, як у злочинця у хвилини щиросердного зізнання. — Я з сім'ї військових. Дід, батько були військовослужбовці. Може, чули колись про генерала Отто фон Губера? Він був штабним офіцером Гінденбурга. Я теж став офіцером. До того ж переконаним нацистом, гітлерівцем. Молодим офіцером штабу прибув я в Угорщину. Налагодив добрі відносини з офіцерами угорського штабу, вивчив угорську мову. Згодом потрапив на фронт. Вбивав, щоб перемагати. Вбивав, щоб вижити. Норвегія, Східний фронт, Москва, Курськ, Орел, Воронеж… Потім Нормандія. Коли довідався, що мій батько причетний до замаху на Гітлера, я зрікся його. Навіть вимагав смертної кари для нього. Батька повісили. Мати покінчила життя самогубством. Такий мій автопортрет. Груди в мене всі в орденах і медалях. А потім — полон у Франції. Культурні французи були до нас нещадними. Я організував заколот. Не знаю, чому мене не пристрелили. Зачинили на цілий рік у камеру-одиночку. Я мав час прочитати на стіні написи багатьох учасників руху Опору, яких німці вели на розстріл чи на шибеницю з цієї камери. Ці написи примусили мене замислитися…

Кара уважно слухав німця. Це не перший випадок, коли переконані нацисти, нащадки прусських юнкерів, відмовлялися від свого минулого. Може, і Отто Губер з таких. Але Кара був навчений життям і досвідом, знав, що не можна вірити самим лише запевненням. Щоправда, Губер дещо вже довів своїми діями, але однаково треба бути обережним.

— Повірте, пане полковнику, — переконував Губер, — я сам собі став огидним. Але бракувало мужності накласти на себе руки. Я не комуніст і ніколи ним не стану. Багато чого розділяє нас. Тільки одне, — те, що ви проти війни, — єднає нас. Я зненавидів війну. Але я німець. Живу непогано. Ветерани-фронтовики у пас у великій пошані. А я ветеран. Користуюся певними пільгами. На мою користь і те, що мій батько — жертва гітлерівців. І все ж, незважаючи на це, я по можу примиритися з посиленням реваншизму в нашій країні. Знаю, це і вам завдав багато турбот. Уже двадцять років, як я відчуваю: треба діяти. Двадцять років ненавиджу своє боягузтво. Сьогодні я зробив перший крок. Не хочу вам пропонувати свої послуги. Просто йдеться про те, що хотілося б хоч трохи спокутувати свої гріхи. Хотів би, щоб ви мені вірили.

— Поки що не бачу підстав для недовіри, — відповів Кара.

— О ні! Підстави є. Недовіра, — це не тільки ваше право, але й обов'язок.

— До деякої міри це так, — підтвердив Кара. — Але ж, пане Губер, нам відомо, що в Західній Німеччині проживають мільйони прихильників миру. Ми ніколи не ототожнювали народ з деякими вашими керівниками. Ми хочемо торгувати з вами, а це можливо тільки в атмосфері взаємного довір'я.

— Ви мене цілком заспокоїли, — з полегкістю зітхнув Губер. — Але перш за все я хотів би повідомити вас, що за спиною фірми «Ганза» стоїть Центральне розвідувальне управління Федеративної Республіки Німеччини.

— Отже, Меннел був розвідником?

— Так. Ще й неабияким.

— А ви?

— Рахуюся в штатах, дав присягу, але фактично я не розвідник.

— Поясніть, будь ласка, це мені неясно.

— Прошу. Про розвідувальну діяльність цієї фірми знають тільки ті, які служать у секторі «Б» східного відділу.

— Ви працюєте саме в секторі «Б»?

— Так, я два роки служив у східному відділі, бо відносно непогано володію угорською мовою. Потім як колишнього штабного офіцера мене призвали в армію. Хтось із центру розвідуправління звернув на мене увагу Егона Брауна. Це він очолює сектор «Б». Браун був розвідником абверу в Сполучених Штатах, наскільки мені відомо. Він хотів мені доручити керівництво угорським «фронтом». Я відмовився: сказав, що старію, хочеться забути минуле. Здалося, повірив. Але він багато чого вже розповів мені, а тому примусив прийняти присягу і прикріпив мене до секції «Б». Там я був у нього в полі зору. Доручав тільки такі завдання, з яких я не міг багато дізнатися. Я робив аналіз деяких матеріалів, що надходили від агентів. Проте з того «небагато» теж можна було зробити певні висновки. Особливо щодо організації розвідувальної мережі.

— А саме?

— Я переконався, що Браун вибудував досконалу систему шпигунської служби в Угорщині. На жаль, прізвищ агентів не можу назвати. Ця служба збирає компрометуючі дані про тих, хто за своєю посадою може бути цікавий для розвідуправління. Розпуста, корупція, таємні борги, пристрасті і тому подібне. Сюди ж належить і продаж прихованих від митників форинтів, привезених з туристських подорожей, купівля західної валюти тощо. Люди цієї служби не мають права нікого вербувати. Вербування агентури, як правило, відбувається на Заході. Без усякого риску. З агентами Меннел здебільшого зустрічався теж на Заході. Я знаю, ваше становище не з легких, пане полковнику. Торік, наприклад, Меннел зустрічався зі своїми агентами в Італії, Австрії та Югославії.

Кара задумливо кивав головою. «Він має рацію, нелегкий хліб у контррозвідника», — думав він про себе.

— Чи могли б ви сказати, з яким завданням приїхав Меннел в Угорщину?

— Це я знаю цілком точно. Меннел був зі мною в дружніх стосунках. Шанував мене і тому часом міг бовкнути трохи більше, ніж це було дозволено. Одним з його завдань було, безсумнівно, налагодження торгівлі з угорськими підприємствами. Але це було потрібно лише для того, щоб надати певної легальності його перебуванню в країні. Другим його завданням було зустрітися з кількома агентами. Але,