Ростислав Феодосійович Самбук - Автограф для слідчого

— Небагато, — погодився Козюренко, — але, якщо подивитися з іншої точки зору, не так уже й мало.

— Сьогодні я покажу фотографії Левинського комірникові товарної станції. Не думаю, що Левинський сам одержував норкові шкурки. По-перше, усний портрет не сходиться, по-друге, якщо Левинський очолює зграю злочинців, навряд чи вони б припустилися такої помилки. Правда, він може бути і рядовим членом банди. Далі, сьогодні ж надсилаю фотографії Левинського для впізнання офіціантом ресторану «Перевал». За Олександром Степановичем встановлюємо нагляд. Через нього виходимо на інших злочинців, зокрема на того рудого, якого бачили в шашличній, коли підпоював Галату, а потім на товарній станції та в ресторані «Перевал».

Козюренко кивнув.

— Накажіть, щоб мені зробили сьогодні довідку про попередню трудову діяльність Коржа й Левинського. А з Олександром Степановичем я познайомлюся ж сьогодні особисто.

— Хочете здати ношені речі на комісію? — хитро посміхнувся Шульга.

— Поєднати приємне з корисним, — охоче підхопив жарт Козюренко.

— А цей Левинський людина не бідна, — зауважив майор. — Дві з половиною тисячі за одну лише інформацію про доручення на норкові шкурки.

— Що й казати, людина з розмахом. Цю рибку так просто за зябра не візьмеш.

— Не розумію, чому він не подзвонив Коржу, а написав записку?

Козюренко засміявся.

— У Коржа домашнього телефону немає, на роботі ж телефон паралельний, до того ж завантажений службовими розмовами. Спробуйте додзвонитися до відділу постачання швейного об’єднання — півдня диск крутитимете. А мешкає Корж неподалік від комісійного магазину, всього два квартали. Пройтися під час обідньої перерви — одне задоволення.

…Козюренко витягнув своє, ще воєнних часів, жовте шкіряне пальто на цигейковій підкладці з високо піднятими — для погонів — плечима, упакував у валізу. Зітхнув, згадавши себе ще з капітанськими польовими погонами, — тридцять років минуло після війни, а як зараз пам’ятає той день, коли нарешті здійснилася його мрія і придбав оце пальто, найдорожче і наймодніше за тих часів.

До оцінювача в комісійному магазині стояла невеличка черга, і Козюренко прилаштувався за огрядною жінкою з пофарбованим хною рудим волоссям. Нарешті жінка зникла за дверима, Роман Панасович витяг з валізи й струснув своє пальто, поклав на зігнуту руку так, щоб насамперед було видно широкий і м’який цигейковий комір. У сорок п’ятому, відразу після демобілізації з армії, йому запропонували роботу в прокуратурі, у нього були інші плани, мріяв про аспірантуру в університеті, та викликали до райкому партії, і секретар мовив прямо:

«У нас із слідчими ой як погано, людей не вистачає, а в тебе юридична освіта. Підеш на роботу до міської прокуратури».

Не встиг тоді Козюренко приступити до роботи, як йому доручили спільно з карним розшуком розплутування складної справи — коли початкуючий слідчий підіймався сходами карного розшуку, чергові козиряли йому з особливою поштивістю: слідчий ходив у генеральському пальті, і в цьому щось було— ніхто не знав, що конкретно, можливо, воно символізувало майбутню кар’єру слідчого, а може, просто звикли витягуватися перед блискучою й рипучою жовтою начальницькою шкірою…

Як давно це було, і скільки років лежить пальто, присипане нафталіном, у дивані!

Тепер у нього пальто з легкого сірого драпу з бобровим коміром, і скільки іронічних посмішок побачив би на обличчях перехожих, якщо б вийшов на вулицю у цьому шкіряному ветерані!

Зарипіли двері, й рудоволоса жінка прошмигнула повз полковника. Козюренко ступив до комірчини оцінювача.

Левинський не дивився на нього — всю його увагу привернуло пальто, що звисало з руки Козюренка. Він спритно підхопив його і розклав на столі, а полковник відступив, розглядаючи Левинського.

Чоловік невизначеного віку, від п’ятдесяти до шістдесяти років, із сильними, м’язистими руками. Пальці, які швидко перебирали хутро, були довгі й дряпіжні, з неохайними чорними півмісяцями нігтів, і чомусь Козюренко подумав, що зараз Левинський видиратиме з цигейки пасма хутра, щоб перевірити, чи не обманюють його, не підсовують гнилий товар. Він подивився на Левинського пильно, і на мить вони зустрілися поглядами, можливо, що це лише здалося Козюренкові, бо очі в Левинського дивилися в різні боки, одне було темне, друге, здається, зелене, і точно визначити, дивиться він на тебе чи ні, було важко, принаймні спочатку. І все ж Козюренко знав, що Левинський подивився на нього уважно. Либонь, він звик з першого погляду визначати справжню вартість людини, й Козюренко не був для нього особливою загадкою, бо ще раз провів широкою долонею по цигейці, смикнув себе за мочку рожевого вуха і мовив твердо:

— Три сотні. — Перечекав кілька секунд, надів окуляри й подивився на Козюренка вивчаюче. — Але не раджу… — В голосі його забриніли співчутливо-конфіденціальні нотки: — За таке пальто можна взяти більше.

Козюренко спантеличено знизав плечима: мовляв, у чому ж справа, хто ж відмовлятиметься від зайвих грошей? Подумав: невже цей пройда одразу запропонує гендель? Але ж, якщо операція з норковими шкурками його рук справа, не може бути таким примітивним і дрібним. Прибутку з цього пальта для нього — півсотні, не більше, але клієнт може одразу поскаржитися, не кожен, звичайно, та принаймні один з десяти…

Наче у відповідь на ці думки, Левинський посміхнувся якось гірко, опустивши куточки блідих, знекровлених губів, і запропонував:

— Пальто треба перешити. — Підняв обома руками за комір, струсонув. — Матеріал — люкс, хутро мало не нове, та й шкіра!.. Таку шкіру тепер важко знайти, це я вам точно кажу, та й ви самі знаєте. — Зітхнув. — Але не модне, кожен гляне й не візьме. І матиме рацію, для чого ж шкіряну рясу купувати?

Усе було правильно, і Козюренко не міг не погодитися з оцінювачем.

— Але ж, — почав нерішуче, — де знайти майстра і скільки візьме?

— Я вам пораджу, — довірливо мовив Левинський. — Є в мене один, старий вже і бере трохи більше, та кращий майстер у місті, і зробить усе чудово. Звичайно, якщо в майстерню здасте, лежатиме кілька місяців, та й зіпсують. А цей візьме сотню, за два тижні буде готове, й потягне тоді