Олександр Степанович Дерманський - Володар Макуци, або Пригоди Вужа Ониська

ж не можете залишити без вечері стількох шляхетних пацюків…

Дивлячись на десятки вишкірених пащ і на стільки ж пар злісних очей, друзі і не думали опиратися підступним негідникам. Вони слухняно потюпали за Шнуркогризом в щільному кільці інших щурів, сподіваючись на порятунок.

Пацюки відконвоювали своїх полонених на занедбаний смітник за довгим цегляним гаражем в одному з дворів.

— Ось ми і вдома, — сказав Шнуркогриз. — Ану, скидайте свої торби, побачимо, що там є смачненького.

Друзі поскладали рюкзаки на купу. Один з пацюків зазирнув до Одароччиного рюкзака.

— Ого! Тут повно всякого їдла! — радісно вигукнув він.

— Добре, селюки, — наказав Шнуркогриз, — лізьте-но до цієї гостинної хатини, вас ми залишимо на закуску.

Полонені, приречено похнюпивши голови, залізли в іржавий сміттєвий бак. З голосним брязкотом над ними зачинилася важка накривка.

Поки щурі вовтузилися коло бачка, Кузя непомітно вислизнув зі сховища і переповз до консервної бляшанки.

За лічені хвилини від рюкзаків залишилося саме шмаття. Не кажучи вже про коржики та інші харчі всередині. Навіть крихт не лишилося: ненажери-щурі поковтали все до дрібки. Бридкі гризуни з огидним вереском билися за кожного коржика, за кожне макове зерня.

Тим часом Кузя сидів у бляшанці й гарячково намагався придумати, як же врятувати друзів. Він був переконаний, що коржиками пацюки не понаїдаються, і тоді… Кузю аж у піт кинуло, коли він уявив, що станеться тоді.

«Я мушу, мушу щось придумати. На мене вся надія. Та що може зробити маленький музично обдарований хробачок проти тьми-тьменної жахливих, кровожерливих потвор… Я ж не знаю ні карате, ні кунг-фу, щоб перемогти пацюків. Що я можу… Можу тільки грати на скрипочці».

І враз у Кузі сяйнула думка. «Неподалік є каналізація, в яку ледь не втрапив Онисько. Я можу заманити пацюків у той люк, граючи на скрипці. Сподіваюся, вони не помітять мене в темряві, а йтимуть на звуки… — міркував Кузя. — А що, коли вони наздоженуть мене або помітять небезпечний отвір, перш ніж шелепнутись у нього?..»

— Мушу спробувати, — переконував сам себе Кузя, — все одно іншої ради на те не маю. Тим часом на вулиці геть стемніло.

Хробачок замружрився і почав грати свій улюблений «Вальс картопляного цвіту». Догравши до середини, Кузя наважився і виповз зі своєї криївки.

Зачувши дивні звуки, пацюки насторожилися.

— Що це?!

— Хто це грає?!

— Де воно?!

Здавалося, на лиходіїв Кузин вальс не мав жодного гіпнотичного впливу. Лишень роздратував їх. Тільки-но щурі помітили малого музиканта, як невимовно зраділи і були готові накинутися й роздерти разом зі скрипкою.

— Ось він! — загукав Шнуркогриз.

— Хапайте його! — підхопили інші.

— З нього почнемо, а потім зжеремо тих, що в бачку!

Бідолаха Кузя вже зрозумів, що в нього нічого не вийшло. І найприкрішим було те, що він не міг заманити пацюків у пастку, бо гризуни були далеко швидшими за нього. Малий утікав, як тільки міг хутко, при цьому не припиняючи грати, але… Але раптом з його переслідувачами щось трапилося. Тієї миті, як хробачок зіграв останню ноту вальсу, пацюки навіжено заверещали і в страшних корчах попадали на землю.

Від несподіванки Кузя остовпів. Він не міг збагнути, що ж так подіяло на щурів. Поволі пацюки почали приходити до тями і спинатися на лапи. Кузя знову кинувся навтьоки. Дуже швидко він почув у себе за спиною важке смердюче дихання оскаженілих тварюк. Він чув, як стугонить земля під їхніми брудними лапами, відчував ненажерливі погляди ворогів, і в ту хвилю, коли зрозумів, що зараз над ним зімкнуться страшні пацючі зуби, у хробачка враз сяйнув здогад. Він збагнув, що змусило тих виродків посипатися на землю від болю. Хробачок не знав, чому, але так на них подіяла… нота «ку». Так-так, та сама, що її якось Кузя мимохіть винайшов, коли складав «Вальс картопляного цвіту».

Часу на роздуми не було, тому музикант черкнув смичком по струні, і ніч розітнула несамовита, пронизлива «ку». Одразу за нею в темряві розлігся не менш пронизливий вереск десятків щурячих пельок.

Відкрита каналізація була вже недалеко. Кузя поспішав до омріяного тротуару. Ще двічі хробачкові доводилося відправляти в музичний нокаут розлючену і збиту з пантелику пацючу братію. Діставшись каналізації, він став за небезпечним отвором і знову почав грати вальс.

Пацюки бігли самісінько на Кузю і, засліплені люттю та болем, один за одним падали у прірву.

Коли останній щур загув під землю, Кузя сів на асфальт, витер спітніле чоло, поцілував свою скрипочку і полегшено зітхнув. Трохи перепочивши і оговтавшись, малий попрямував до своїх друзів.

Місто огорнула тиха ніч.

Розділ XIII,
у якому Кузя співає пісню, вона мало не втрачає правдивість, а полонені насолоджуються свіжим повітрям

Онисько, Джек, Одарочка та Евридіка сиділи в темному задушливому сміттєвому бачку серед різного непотребу.

— Ну і тхне тут, — затулив носа Джек, — вчадіти можна.

— Твоя правда, — кивнув Онисько, — не барвінком пахне.

— Що ж буде з Кузею? — стурбовано мовила Одарочка. — Ті гицелі його не пожаліють, коли знайдуть у рюкзаку.

— Може, не знайдуть, — з надією сказала Евридіка.

— Якби ж він сидів тихо-тихо, як горличка у гнізді, то не знайшли б, — сказала жабка.

Цієї миті до них долинули звуки скрипки.

— Він збожеволів! — вигукнув Онисько сам не свій. — Йому що, жити набридло?

— Припини, Кузику! Припини! — зашепотіла Одарочка.