Олександр Степанович Дерманський - Володар Макуци, або Пригоди Вужа Ониська

class="book">Але мелодія, спершу боязка, а відтак щораз упевненіша, заповнювала вечірнє місто.

— «Вальс картопляного цвіту», — замріяно мовив Джек. — Але навіщо він це робить?

— Мабуть, вирішив зіграти востаннє. Перед смертю, — зронила сльозу Евридіка.

— Не кажи так, не кажи, — й собі заплакала Одарочка.

— Ану припиніть нюні розпускати! — гримнув на мишку з жабкою Онисько. — Кузя не з таких, щоб здаватися без бою. Я впевнений: це якась його хитрість, він щось придумав.

— Які там хитрощі, — безнадійно кинув Джек. — Навіщо себе обдурювати? Ну що він зробить проти цілої зграї пацюків, маючи на озброєнні саму скрипку. Тих потвор музикою не розчулиш, нотою «ку» не здолаєш…

Ще ніколи в житті друзям так не хотілося, щоб жук помилявся…

Онисько спробував щось заперечити, але що саме він сказав, ніхто не почув: наступної миті друзі ледь не поглохли від страшного лементу, що долинув знадвору.

— Боже мій! Це Кузя! Вони його впіймали! — захлинаючись сльозами, скрикнула Одарочка.

— Дурниці кажеш! — зупинив її Онисько. — Ти чула, щоб Кузя колись так верещав?

— А по-моєму, це кричать пацюки, — загорілися очі в Евридіки, — тільки вони можуть так бридко верещати.

— Вони хочуть налякати бідолашного Кузю! — ніяк не могла заспокоїтись Одарочка.

— Не схоже, — міркував Джек, — більше схоже на те, що це пацюки до смерті чимось налякані. Можливо, їм навіть нестерпно боляче…

— То, може, Кузя їх лупцює? — Одарочка витерла сльози подолом спідниці.

— Як ти собі це уявляєш? — спитав Онисько. — Навіть моя бурхлива фантазія не здатна таке виплодити.

Якийсь час було тихо. Потім вже десь далі щось виснуло, а тоді знову почувся скажений вереск.

— Я можу помилятися, але мені здалося, що це була нота «ку», — сказав Джек.

Потім усе стихло. Скільки друзям довелося сидіти в темряві, вони не знали, бо навіть вдалося трохи задрімати. Усі прокинулися від гучного бадьорого співу:

Не сховатись пацюку Від страшної, запальної, Приголомшливої «ку»! Не сховатись, не сховатись, Не сховатись пацюку!..

— Гей, друзі! Як ви там?! — вражені полонені почули такий милий і знайомий голос Кузі.

— Кузю!!! — хором закричали вони. — Ми ту-у-ут!

— Ти живий?! — загукала Одарочка.

— Начебто, — відповів хробачок. — Зараз я спробую вас визволити.

Він поклав на землю скрипку зі смичком, виліз на покришку сміттєвого баку й зазирнув у шпаринку.

— А де пацюки? — спитав Онисько.

— Я розібрався з ними, — гордо відповів Кузя і знову заспівав:

Не сховатись пацюку Від страшної, запальної, Приголомшливої «ку»! Не сховатись, не сховатись, Не сховатись пацюку!..

— А вже й не треба ховатися, — усі з жахом почули гугнявий голос Шнуркогриза, — бо твоя паскудна скрипка в мене, недомірку.

Пацюк тримав у лапах найдорогоцінніший хробачків скарб — його інструмент. Але найжахливішим було те, що Кузя без скрипки був зовсім беззахисний перед страшними щурячими зубами.

— Але як?.. — вихопилося в нього.

— Тобі цікаво, як я тут опинився, і чому зараз не там, де мої друзяки? Усе дуже просто. Я не такий пришелепкуватий, як вони, щоб після першого больового шоку знову накинутися на тебе. Ні, я відповз собі подалі та якнайщільніше затулив вуха… І ось — я тут. І тепер ми продовжимо нашу щиросерду розмову..

Якби Шнуркогриз був такий розумний, то збагнув би, що дивна зміна на хробачковому писку сталася не від страху перед ним, ні. Пацюк мав би здогадатися, що Кузя побачив когось у щура за спиною.

— У такому разі тобі доведеться розмовляти зі мною, плюгавцю, — почув Шнуркогриз.

Він озирнувся і ледь не зомлів від страху. Пацючі лапи обм’якли і випустили скрипку та смичок. Ще б пак: позаду стояла велика і розлючена корова.

— Дай йому, Черешенько! — загуло в бачку. Це Онисько, Джек, Одарочка та Евридіка впізнали голос своєї подруги.

Двічі корову просити не було потреби. Вона розігналася і так буцнула Шнуркогриза рогами, що той перелетів через гараж і глухо вдарився об землю.

Черешня підійшла до іржавої «в’язниці» і, прийнявши Кузю собі на спину, скинула покришку геть.

Радощам друзів не було меж. Вони ще довго обнімалися, танцювали і з насолодою вдихали свіже повітря, аж поки вирушили на Виставку.

Містом скрадався світанок.

Розділ XIV,
у якому друзі прощаються з Черешнею, Джек смикає за шворку, а бабуся цілує Ониська в тім'ячко

— Де ти взялася? — спитав Онисько в корови, коли Черешня із друзями на спині прямувала до Виставки. — Чому не поїхала додому?

— Як я могла залишити вас у місті? Побачивши, що вже вечоріє, а вас усе немає, я, знаєте, здогадалася, що ви або заблукали, або втрапили в якусь халепу. Ну, я й пішла на пошуки.

— І як же тобі пощастило