Йон Колфер - Артеміс Фаул. Місія в Арктику

Тут Холлі трохи полагіднішала. Вона й сама, на власному гіркому досвіді знала, як нелегко виростати без батька. Холлін батько помер, коли їй ще не було й шістдесяти. Тобто більше двадцяти років тому.

— Гаразд, юний багноїде. Тільки слухай уважно — повторювати не буду.

Артеміс випростався. І Лаккей, зачувши, що зараз будуть повідомлені важливі дані, заліз, зігнувшись у три погибелі, до кабіни.

— За останні два сторіччя у зв’язку з розвитком людської техніки поліція Нижніх Рівнів змушена була закрити понад шістдесят терміналів. Із півночі Росії ми пішли ще в шістдесятих роках. Увесь Кольський півострів — це нині зона екологічного лиха, а Чарівний Народ не зносить радіації — ми так і не навчились захищатися від неї. Хоча, по суті, не було там чого й закривати. Один термінал третього класу та два маскувальні проектори. Не подобається нам Арктика. Надто холодно. Весь тамтешній персонал залюбки звідти евакуювався. Тож ось тобі відповідь на твоє запитання: за двадцять кланів на північ від Мурманська є один термінал, але без обслуги, й надземного обладнання там вважай що немає…

Із переговорного пристрою, урвавши їхню бесіду, що помалу набувала майже дружнього характеру, раптом долинув голос О’Гира:

— О’кей, капітане! Шахта вже вільна. Викид магми вже відбувся, але в повітряних потоках є деякі завихрення, тож будь обачна.

Холлі підтягла мікрофон ближче до рота.

— Тебе зрозуміла, О’Гире. У нас жорсткий графік, я швидко повернуся, тож будь готовий мене прийняти незабаром.

— Тільки, Холлі, не дуже тисни на газ, — захихотів О’Гир. — У технічному розумінні це перший Артемісів політ у шахті, оскільки сюди його й Лаккея везли під гіпнозом. Не хотілося б лякати хлопчиська.

Холлі перемкнула важіль управління лиш трішечки різкіше, ніж було необхідно. Двигуни люто ревнули…

— Ні-ні, — буркнула вона. — В жодному разі не лякати!

Артеміс вирішив прищебнути ремінь безпеки, і, як з’ясувалось, цей його запобіжний захід був зовсім не зайвий.

Капітан Куць спрямувала саморобний шатл уперед по магнітному пандусу. Крила машини затряслися, повз ілюмінатори полетіли обабіч хвилі іскор. Холлі трохи підкрутила внутрішні гіроскопи, а то б ці багноїди заблювали їй всю кабіну.

Великі пальці Холлі повисли над кнопками турбоприскорювачів.

— Ану, побачимо, на що здатне це іржаве відро!

— Ти тільки не намагайся побити новий рекорд, — пролунав із динаміків О’Гирів голос. — Гобліни склепали цей шатл зовсім не для швидкісних польотів. Декотрі гноми і то мають кращі аеродинамічні якості.

Холлі невдоволено пирхнула. Зрештою, який сенс літати повільно? А от полякати принагідно цих багноїдів зовсім не завадить.

Ось бічний тунель вивів їх до головного стовбура шахти. Артеміс аж охнув. Та й хто б не охнув, коли від цього видовища дух перехоплювало. Якби в цю шахту скинути гору Еверест (тільки хто б її скинув?), то вона б пролетіла й навіть стін не зачепила. Темно-червоне світло, достоту мов пекельне полум’я, пульсувало в ядрі Землі. По корпусові шатла мов хто гатив гігантськими кулачищами — так тріскотіли, знову стискаючись після неймовірного жару, кам’яні довколишні стіни.

Холлі запустила всі чотири двигуни й рішуче спрямувала шатл просто в безодню. І враз усі її переживання випарувались, мов вихорці імли, що кружляли довкола кабіни. Що нижче ти дозволиш собі падати, не уриваючи піке, то крутіший ти пілот. Навіть жахлива загибель у вогняній безодні офіцера Бома Арблса зі Швидкого реагування не протверезила решти літунів — вони й далі виконували небезпечні піке до земного ядра. Останній рекорд належав Холлі. Тоді лише на відстані п’ятисот метрів від ядра вона відкрила рятівні закрилки. За цей «подвиг» її на два тижні усунули від польотів і добряче штрафонули.

Однак сьогодні жодних рекордів. Які там ще рекорди в цій «стукалці»! Шкіра на щоках нап’ялася від перенавантаження, коли Холлі сіпнула важелі управління на себе, виводячи «човника» з вертикального піке. Із втіхою (ще й чималою) ельфиня почула, як обидва її пасажири-багноїди полегшено зітхнули.

— Гей, О’Гире! Ми вже йдемо вгору. Яка там ситуація нагорі?

Вона розчула, як О’Гирові пальці заклацали клавішами.

— Вибач, Холлі. Не можу зв’язатися з жодним поверхневим приладом. Зависокі радіаційні перешкоди від останнього викиду. Дій на свій страх і ризик.

Холлі зиркнула на обох блідих багноїдів, що сиділи поруч у кабіні.

«На свій страх і ризик… — подумала вона. — Хотіла б я!»

Якщо ж не Артеміс Фаул, то хто з людей допоміг Дрюкові озброїти Б’ва Кел? Який-небудь деспотичний диктатор, ненаситний до влади? Чи, може, котрийсь незадоволений власною долею генерал, що мав доступ до необмежених припасів батарейок? Ні, зовсім ні. Все було куди простіше.

Ті батарейки продавав гоблінській тріаді простий чоловічок на ім’я Люк Каррере. Геть непоказний, плюгавий чоловічок — і хто б його й запідозрив у чомусь такому? Втім, він і сам не підозрював, що торгує з гоблінами. Люк жив у Франції і працював дрібною приватною нишпоркою, уславившись, однак, у ній справі абсолютним безталанням. У колах приватних детективів була поширена думка, що Люк не годен знайти навіть муху в склянці молока.

Чому ж Дрюк надумав використати саме Люка? Ельф мав для цього аж три підстави. По-перше, в О’Гирових файлах Каррере фігурував як торгівець усілякими нелегальними речами. Люк, хоч і був негодящим детективом, вирізнявся рідкісним даром: він міг дістати геть усе, чого тільки побажає клієнт. По-друге, він був жадібний і ніколи не міг устояти перед спокусою легких грошей. Ну й, нарешті, по-третє, Люк був несусвітній дурень. А що менше в людини мізків, то легше вона піддається дії гіпнотичних чарів, і про це знали всі представники Чарівного Народу.

Знайшовши в О’Гировій базі даних такого багноїда, як Люк Каррере, Дрюк мало не зрадив своєї звички — трохи-трохи не усміхнувся. Звісно, у своєму ланцюзі Дрюк залюбки обійшовся б без