Йон Колфер - Артеміс Фаул. Місія в Арктику

такої ланки, як цей пришелепкуватий багноїд, але, з другого боку, такий ланцюг, де всі ланки — гобліни, легко може потягти вас на дно.

Звісно, навіть такому неврівноваженому ельфові, як Дрюк Глодів, нелегко було зважитися піти на контакт із багноїдом. Він підготувався до цієї справи дуже серйозно, бо розумів, що станеться, коли людці з поверхні пронюхають про існування нового, ще ніким не опанованого ринку, яким є підземний світ. Тисячі їх відразу потягнуться по тунелях до земного ядра, мов армії червоних м’ясоїдних мурахів. Ні, поки що Дрюк іще не був готовий улаштувати багноїдам гідну зустріч. Хай-но спершу за ним стане вся могуть Легіону…

Отож спочатку Дрюк надіслав Люкові Каррере невеличкий пакуночок. Першим класом, гоблінською поштою…

Одного липневого вечора Люк Каррере увійшов до своєї невеличкої контори (вона ж — і його житло) й побачив на столі якийсь пакуночок. Пакуночок як пакуночок, звичайна бандеролька. Чи принаймні щось дуже схоже на звичайну поштову бандероль.

Люк розрізав липку стрічку. В коробці, обкладений стоєвровими банкнотами, лежав плаский прилад, дуже схожий на CD-плеєр, але виготовлений із дивного чорного металу, що ніби поглинав світло. Взагалі тепер слід було б гукнути в приймальню секретарці, щоб ні з ким не з’єднувала. Ото тільки, що приймальні Люк не мав. Так само, як і секретарки. Одне слово, натомість приватний детектив Каррере заходився запихати банкноти за пазуху своєї заляпаної підливою сорочки, так наче вони могли щомиті зникнути.

Зненацька прилад розклався на дві половинки, мов черепашка, і всередині Люк побачив мініатюрний екранчик із мікродинаміками. На екранчику виникло якесь невиразне обличчя, де тільки й можна було розгледіти пару запалених, заплилих очиць. Очиці втупилися у невдаху-детектива — їх погляд був такий моторошний, що Люка по спині мов морозом продерло.

Але — що за чудеса? — щойно те обличчя заговорило, як усі Люкові страхи де й поділись, розвіялися, мов димок. І чого він, власне, спочатку був розхвилювався? Це ж міг бути лише друг. Із таким приємним голосом. Мов хор ангелів співає…

— Люк Каррере?

Люк мало не розплакався. Це ж поезія!

— Oui. Так, це я.

— Bonsoir, добрий вечір. Ти бачиш гроші, Люку? Всі вони тепер твої.

Сидячи на глибині шістдесяти миль під землею, Дрюк мало не усміхнувся. Все склалося легше, ніж він сподівався. Екс-командувача мучили сумніви, чи вистачить жалюгідних решток його чарівної сили, аби загіпнотизувати людину. Але, як з’ясувалось, цей багноїд мав не більше сили волі, ніж голодний кабан, перед яким поставили корито з ріпою.

Люк стис у кулаках дві пачки грошей.

— Оці гроші… Вони мої? А що я повинен зробити?

— Нічого. Це просто подарунок. Роби з ними що завгодно.

Люк Каррере, звісно, розумів, що просто так гроші нікому не дістаються, але цей голос… Із мікродинаміків до нього промовляла сама Істина.

— Будуть тобі ще гроші. Багато-багато грошей.

— Справді? — перепитав Люк, переставши на мить цілувати стоєврову банкноту. — Багато-багато? А скільки це?

Очиці мов запалали багряним вогнем.

— Стільки, скільки ти забажаєш, Люку. Але спочатку ти зробиш мені одну послугу.

Люк уже заковтнув наживку разом із гачком.

— Авжеж, авжеж. Яку саме послугу?

Голос, що долинав із мікродинаміків, жебонів, мов гірський потічок:

— Моє прохання дуже просте. Нічого незаконного. Мені потрібні батарейки, Люку. Багато батарейок. Тисячі. Можливо, мільйони. Ти зумієш дістати їх?

Люк обмірковував прохання не більше двох секунд. Банкноти так спокусливо лоскотали йому підборіддя. Та й що тут міркувати? Адже він мав у річковому порту знайомця, який постачав на Близький Схід усяку техніку, а техніка часто має батарейки як джерело живлення. Люк не сумнівався, що декотрі з цих партій техніки можна спрямувати в інший бік…

— Батарейки? Oui, certainment! Так, звісно, я можу їх дістати!

Співпраця тривала кілька місяців. Оборудка виявилась вельми смаковитою. Люк Каррере забирав у свого знайомця всі батарейки, складав коробки з ними у себе в помешканні, а вранці батарейки зникали. Замість них з’являлася нова пачка банкнот. Звісно, ті євро були фальшиві, бо їх друкували на старому принтері в «Лабораторіях Кобой», але Люк про це навіть не здогадувався. Та й ніхто не зміг би відрізнити ці банкноти від справжніх, крім службовців казначейства.

Іноді голос звертався до Люка і з іншими проханнями. Просив, наприклад, добути пожежні костюми. Ха, та які проблеми? Це вирішувалось одним телефонним дзвінком. Через півроку Люк Каррере переїхав з однокімнатної контори в шикарні апартаменти у престижному районі Сен-Жермен. Природно, що ним відразу ж зацікавилися і французька розшукова поліція «Сюрте», й Інтерпол. Але Люк про це й не підозрював, тільки усвідомлював, що вперше в своєму жалюгідному житті загрібає гроші лопатою.

Одного ранку він побачив на мармуровій стільниці свого нового письмового стола ще один пакунок — цього разу більший, важчий. Утім, Люк не стурбувався. Ну, більше грошей надіслали, що ж іще?

Він розкрив коробку й побачив усередині алюмінієву валізку й ще один пристрій зв’язку. І знову ті самі очиці, той самий голос…

— Bonjour, здоров, Люку. Як справи?

— Віеn, непогано, — радо відповів колишній детектив, загіпнотизований з першого ж слова.

— Сьогодні я маю для тебе особливе доручення. Зроби так, як я скажу, й тобі ніколи більше не доведеться потерпати через гроші. Інструмент лежить у валізці.

— Але що це? — трохи злякано запитав колишній детектив, відкривши валізку.

«Інструмент» надто вже скидався на зброю, і тут виявилися безсилими навіть Дрюкові гіпнотичні чари, досить-таки слабенькі. Гіпноз гіпнозом, а натура натурою. Паризька нишпорка був шалапут, дрібний шахрай, але ж не вбивця.

— Це такий особливий фотоапарат, Люку. Якщо ти натиснеш на он ту карлючку, схожу на спусковий