Дорота Тераківська - Дочка Чарівниць

у землі. До того ж лицарського віку досягло нове покоління юнаків, які ніколи не бачили справжньої зброї, ніколи не припоясували залізного меча і не вміли ним користуватися. Знали тільки, що робити з дерев’яними мечами: їх треба раз на рік спалювати у день свята.

Отож нащадок роду Урґхів об’єднав навколо себе всі племена і з сотнею тисяч диких войовників увірвався у безборонне Велике Королівство. Вигляд цих бородатих вояків — напівдиких, вбраних у шкури, озброєних величезними залізними мечами, довгими списами, луками й гострими ножами на таких же диких здоровенних вороних конях — так перелякав мешканців Великого Королівства, що вони не спромоглися навіть поховатися у своїх оселях. Сотні їх відразу загинуло. У святкових прегарних одежах, у вінках з квітів мертві тіла лежали на майданах, ринках і лугах — там, де мешканці вкотре святкували День Закопування Зброї. Міцно тримаючи дерев’яні мечі — наче на глум — у мертвих захололих руках.

Цього дня від рук загарбників загинула третина мешканців Великого Королівства. Було вбито також короля Люіля XXIV, його дружину і двох синів. Ще довго їхні тіла дикі коні волочили головними вулицями столиці. Тільки королівна Люелле з Придворним Магом зникли. Проте дехто клявся, що на власні очі бачив також і їхні тіла — серед трупів тих, кого вбили на Великому Майдані в Арджані.

Ось так зазнало краху величне Велике Королівство — після століть небаченого розквіту й розвитку. І сталось це через шляхетну ідею, що народилась, на жаль, зарано. Тож від цього дня — дня Завоювання, Дня Біди — воно почало помалу перетворюватись на руїну. Бо ж і Ургх (що назвав себе королем Урґхом І, володарем Імперії), як і його наступники, міг тільки користуватися тим, що загарбав. Жоден з Урґхів не вмів і не збирався нічого творити. Їм здавалося, що багатствам Великого Королівства немає кінця-краю. Наскільки ж довго можна користуватися тим, що Невичерпне?» — так звучало останнє речення Меншої Книги.

— І що далі? — спитала Дівчинка. — Ти ж казала, що це було багато сотень років тому…

— Якщо бути точними, то сімсот сімдесят років, — мовила Чарівниця. — Це був не лише День Закопування Зброї, наше давнє свято. День Біди настав тоді ж. А ти також народилася такого дня, ранньою весною, тож це і день твого народження. Дивний збіг, правда?

— А моя мама..? — шепнула Дівчинка.

— Твоя мама дала тобі життя, але коли ти була ще зовсім маленька, вона загинула від рук Загарбників. Та що там казати — ти народилась якраз у річницю Дня Біди, на самісіньке Свято Закопування Зброї, про яке сьогодні думається так само невесело, як і про отой перший день. У кожному разі, сьогодні, за стільки століть від дня підкорення Великого Королівства, від його колишнього багатства й величі справді небагато лишилося. Королівські палаци й прегарні кам’яниці поруйновані, в руїнах лежать цілі міста, містечка й села. Колишні мешканці Великого Королівства гарують у поті чола — не для себе, а щоб прогодувати Загарбників, а жалюгідними рештками, що їм лишаються, утримують свої родини. Їх перетворили на рабів, що цілком залежать від ласки й неласки дикого пана. Трохи ліпше живеться тим, хто за власною волею перейшов на службу до ворога. Але і живеться їм сумніше. Адже старі друзі, побачивши їх, відвертають від них голови зі страхом і презирством. І хоча начебто видається, що владі Загарбників нічого не загрожує, бо ж ні в кого з народу немає зброї — однак по всій країні вже шістсот п’ятдесят років гуляє непереможна Пісня Єдина, у якій співається про кінець влади ворогів. Тому солдати Урґха цю Пісню ненавидять і бояться її. А вони дуже забобонні — як і всі дикі народи. В ім’я цього страху чинять нові злочини. Особливо вперто, з допомогою своїх шпигунів, переслідують Чарівниць, бо їх вони бояться більше, ніж будь-кого іншого.

— А як вони їх розпізнають? — спитала Дівчинка.

— Розпізнати вони їх не можуть, тому спалюють на вогнищах безневинних жінок, бабусь і молодих дівчат. Інколи лише, вкрай рідко, їм вдається схопити справжню Чарівницю. Все-таки вдається. І тому за сім століть рабства нас залишилося лише п’ятеро. Ти вже знаєш двох із нас.

— А з іншими я познайомлюсь?

— Якщо Доля дозволить, — відповіла Чарівниця і лице її спохмурніло. — Часом, коли ти спиш спокійно, я бачу перед очима, як палахкотять багаття, в яких гинули наші Сестри. І молюся щоночі до наших Богів, щоб решту чотирьох ніколи не охопили язики полум’я або принаймні, щоб це не сталося раніше, ніж прийде Час.

— Який Час?

Чарівниця загадково всміхнулася:

— Час завершення нашого завдання, місії, яку ми на себе взяли. Я мала відкрити тобі Меншу Книгу. І відкрила. І тепер я вже не боюся вогнища аж так дуже. А може, навіть мені вдасться його уникнути, якщо моя сила ніколи не ослабне і я користуватимусь нею так, як належить. Бо ж наша чарівна сила час від часу слабне, вичерпується, особливо, коли ми живемо у великій напрузі. Тоді мусимо на якийсь час спуститись у Підземне Королівство Упирів, Королівство Прадавніх Сил, що Сплять, і, не збудивши їх, напитися з Криниці їхнього Прадавнього Знання. А зараз постарайся пригадати все, що ти прочитала у Меншій Книзі — так, щоб ти не тільки могла завжди, в будь-яку мить відтворити з пам’яті кожну її сторінку, а щоб сама стала Меншою Книгою. Бо ж невдовзі нам доведеться її спалити, аби вона не потрапила у ворожі руки…

Розділ 8

…коли рожево-помаранчеві пломінці вогню ласо лизнули пожовклі сторінки Меншої Книги, а потім взялися жадібно її поглинати, розгораючись пурпуром, Дівчинка відчувала такий самий смуток, як тоді, коли на попіл перетворилася Велика Книга. Щось невблаганно закінчувалось і