Дорота Тераківська - Дочка Чарівниць

підданих, яких обирали лише з любові. Це був добрий і мудрий звичай, завдяки якому королівський рід із покоління у покоління шлюбними узами з’єднувався з усіма родами Королівства — чи то з лицарськими, чи з міщанськими або ж селянськими.

Діти королівських дочок — якщо це були дівчатка — мали право зберегти ім’я Люелле, яке могли носити лише нащадки королівського роду. Остання королівна у віці шістнадцяти років вийшла заміж за придворного мага Люіля XXIV. Її братам тоді було чотирнадцять і п’ятнадцять років.

Коли король Люіль XXIV прийшов до влади, все у Великому Королівстві було так мудро влаштовано і держава була така багата, що королю особливо не було чого робити. Все працювало майже як досконалий механізм. Отож король віддався своїм улюбленим заняттям у Королівському Звіринці. Він любив тварин і міг спостерігати за ними цілісінькі дні…»

— А він умів із ними розмовляти? Він розумів те, що вони казали? Читав у них з очей? — спитала Дівчинка.

— Ні, — відповіла Чарівниця. — За наказом короля Люіля XIII, отого, що заопікувався Чарівницями і заснував Велику Магічну Академію, чарувати чоловікам було заборонено. Це дозволялося лише жінкам.

— Чому?

— Бо тільки у жінок і в маленьких дівчаток є природний магічний інстинкт, хоча не всі це усвідомлюють. Чоловікам цей інстинкт не властивий, і не маючи такого інстинкту, вони могли би чарами завдати багато зла і шкоди.

— …себто Люелле?

— Так, як більшість королівських дочок, вона була наділена магічним інстинктом, який, зрештою, підсилювало ще й те, що вчительками королівських дітей також були Чарівниці. Але остання з королівських дочок мала до цього більші здібності, ніж решта. Власне, тому вона вийшла заміж за Придворного Мага.

— А ким же був Придворний Маг, якщо чоловіки…

— Раз на скількись років на світ народжувався хлопчик, наділений магічним чуттям, і тоді за спеціальним королівським едиктом йому дозволяли здобувати освіту в Магічній Академії. Але таке бувало справді надзвичайно рідко. Читай далі…

«…і саме ця подружня пара, королівна Люелле зі своїм чоловіком, перші відчули небезпеку, що загрожувала Великому Королівству. Звісно, її також відчули Чарівниці, Тринадцять Старших Сестер. Але намарно силкувалися вони застерегти спершу самого короля, а потім його міністрів, радників, друзів. Вони сповіщали, що відчувають: до кордонів їхньої держави наближається якась Незбагненна Загроза. Та хоча й передчували небезпеку, не могли визначити, в чому вона. Король Люіль XXIV не вірив, щоб його країні після століть спокою могло щось загрожувати. Міністри також не йняли віри словам Люелле, її чоловіка та Чарівниць. Проти цієї пари взагалі виступив увесь двір, бо ж зненацька вони почали вимагати відкопати зброю! А якраз наближався Святий День, і всі Мешканці займалися радісними приготуваннями до нього. Серед загальних веселощів ніхто не хотів прислухатись до похмурих пророцтв. Люди оздоблювали квітами будинки, плели вінки, готували ошатне й багате вбрання. У День Свята Закопування Зброї всі — як завжди — висипали на площі міст, на сільські луги, на містечкові ринки, співали й танцювали, палячи символічні дерев’яні мечі, виготовлені на день Свята саме для такого ритуалу. На деяких мечах були навіть родові герби! У королівському палаці залишились тільки Люелле з чоловіком; із напруженими від безмірної тривоги обличчями вони дивилися, як на небо, начебто блакитне, зусібіч сповзаються чорні хмари. Не дивно, що лише це подружжя встигло втекти зі столиці, коли надійшла Небезпека. Чарівниці до самого кінця силкувалися боротися зі Злом, але небагато могли вдіяти проти сили, що їм протистояла. Деяким з них в останню мить вдалося врятуватися, інші загинули, але перш ніж зустріти смерть, завдали ворогові чимало втрат…

…бо саме тоді кордон Великого Королівства, у День Закопування Зброї, перетнуло численне військо Загарбників — його ніхто не затримав, адже на кордоні не було варти. Були це об’єднані Князем Урґхом прикордонні племена із сусідніх Великих Степів. Урґх, дикий і жорстокий вождь невеличкого кочового племені, віддавна заздрісно спостерігав за ситим і мирним Великим Королівством. Бо, окрім нього, куди лишень сягало око і могли домчати бистрі коні, ніде в цьому світі не було держави, такої багатої, з таким ладом і такими чудовими правителями. За межами Великого Королівства простягались лишень Великі Степи, де жила сила-силенна кочових племен, що постійно гризлись і воювали одне з одним. Між ними точились криваві війни, вони крали одне в одного худобу, жінок, дітей та постійно пересувалися з місця на місце. Ці племена, що прагнули лишень воювати і грабувати чужі багатства, неспроможні були створити щось тривке. Не вміли збудувати дім, не обробляли землі, не мали власної культури чи техніки. А ті жалюгідні технічні здібності, що у них були, використовували тільки з однією метою: вигадували все складнішу зброю. І тим охочіше й пильніше поглядали на багате Велике Королівство. Однак ніколи жодне із племен, чи навіть всі разом узяті, не мало шансів подолати цю могутню державу. Ніколи — до тієї миті, доки король Люіль у шляхетному, але фантазійному пориві не позбавив свою країну будь-якого захисту, наказавши знищити всю зброю… І від того дня очі варварів все пильніше придивлялися до досі непереможного Великого Королівства. Вони довго не відважувалися на нього напасти. За наказом одного з Урґхів довго чекали слушної миті…»

— То, виходить, Люіль XXIII приніс біду своєму народові, забравши у нього зброю? — спитала Дівчинка.

— Це надто суворо сказано, — зітхнула Чарівниця. — То був справді великий король. Але часто так буває, що у когось народжується Ідея, яка, однак, приходить на світ запізно, аби щось змінити. Або зарано, і тоді вона несе із собою незумисне Зло. Ідея Закопування Зброї з’явилась раніше років принаймні на двісті. Спершу слід би було цивілізувати Великі Степи, а про це король не подумав…

«Рід Урґхів був родом найдикішим, найжорстокішим і при цьому — найхитрішим. Черговий вождь вирішив, що настав слушний час для Загарбання — а було це тоді, коли вся зброя Великого Королівства вже кілька десятків років лежала, закопана