Вольфганг Гельд - Світло чорної свічки

й заходився досліджувати грунт. Як і всі туареги, він добре читав сліди. По сліду верблюжої ступні він міг розрізнити самця від самки, а по його запаху визначити, чи давно верблюд тут пройшов. Гамід підвівся.

— Людина, Талебе, гяур. Одинока і така немічна, що навряд чи ще побачить свою маму. Вона там! — Гамід показав рукою на північний захід по руслу ваді.

— О аллах! — спокійно проказав Талеб.— Яка воля божа... Їдь по сліду.

Вони погнали верблюдів чвалом. Гамід їхав долиною, а Талеб берегом, безупинно окидаючи поглядом безкраю дику пустелю. Не минуло й півгодини, як обоє примітили попереду білу цятку, що ледь-ледь рухалася.

Метр за метром долав шлях Фред Лауренц. Повз навкарачки, скалічив руки, коліна, але болю не відчував. Зовсім потьмарилось у нього в голові. Маленька іскра життя ще жевріла в його душі, маленька іскра волі. Йшов п'ятий день. Спрага змусила його змінити маршрут. Він рухався за річищем підземного струмка, але вже третього дня вода з піщаного грунту стала ядуче-гіркою. Та виходу не було, мусив пити і таку. Щоб якось угамувати голод, їв коники, смажені на вогні. Правда, спершу відривав їм ноги і виймав нутрощі. Рятувався пташиними яйцями, ягодами ожини, маленькими ящірками. Раз пощастило застрелити гладкого тушканчика. Тої ж ночі його схопив жар, нестерпно заболів живіт. Із калом витекло багато крові. Зовсім підупав. Хвороба поставила його на коліна. Скільки разів змагало його бажання простягнутися на землі й чекати смерті. Але тільки-но він приходив до пам'яті, як збирав рештки сил і повз далі.

Сьогодні вранці, прокинувшись після довгого, схожого на смерть сну, Лауренц ще раз тверезо обміркував своє становище. Він зрозумів, що недооцінив труднощів утечі через Сахару, хоч зараз це самозізнання не мало ніякого значення.

Він не вірив у те, що одна людина мало важить для великої справи. Твердо знав і таке: рідко, дуже рідко кому вдасться заховатись, коли всюди точиться запекла боротьба. Всі однаково повинні нести відповідальність за життя! А може, не існує такої відповідальності? Ні, ні, існує! Доки в грудях людини б'ється серце, ця відповідальність їй належить так само, як належать їй очі, руки. Без неї людина — виродок. «Я повинен іти далі, чорт забирай! А може, було б краще, якби я народився боягузом? Ні, гетьте, сумніви...»

Хтось сильно копнув його ногою, перекинувши горілиць. Нарешті Лауренц збагнув, що він не сам. Звів повіки й великими, повними відчаю очима дивився на вгорненого з ніг до голови чоловіка, на білого верблюда. Ще один копняк, супроводжуваний якоюсь незрозумілою лайкою, остаточно привів Лауренца до тями. Нарешті він стрів людину, майнуло в голові. Обличчя його було готове розпливтися в посмішці, та враз спохмурніло: туарег видобував з-за пояса кинджала.

Людина? Ворог!

Чорні очі туарега в прорізах лісама палали ненавистю: «Гяур! Невірний!»

Зібравши рештки сили, Лауренц засунув за пазуху руку й обхопив колодочку пістолета. «Так дешево не дамся»,— подумав він.

Туарег постеріг цей рух, став на коліна біля вкрай виснаженого Лауренца і легко вивернув йому руку, з якої випала зброя. І підніс кинджала.

— Стривай, Гаміде! — В останню мить гукнув Талеб. Він з'їхав схилом, зліз із верблюда.— Навіщо бруднити кров'ю невірного гарні речі?

Гамід завагався, видно, не добравши відразу, чого хоче товариш, а потім заткнув кинджала за пояс. Кинувши Талебові пістолета, він заходився роздягати напівживого. Кволий опір, що чинила йому жертва, не перешкоджав йому. Спершу він зняв білу шовкову накидку, потім, забравши другого пістолета, стягнув куртку кольору хакі.

Талеб відійшов на кілька кроків і ретельно перевірив кишені, тоді оком фахівця оглянув зброю. Обережно відтягував замки, переконувався, чи заряджені пістолети. В цю мить Гамід, що роззував невірного, скрикнув од здивування. Легко стягнувши правий черевик, він узявся за лівий. Лауренц здригнувся, ніби його вдарив електричний струм. Напруживши рештки сил, він штовхнув ногою у живіт свого противника. Гамід хитнувся й упав, та відразу зірвався і накинувся озвіріло на жертву. Бив, вигукуючи прокльони, та враз застиг, мов скам'янілий.

— Талебе, підійди-но. Поглянь!

Лауренц лежав долілиць, затуливши голову руками. З посмугованої його спини текла кров, Від копняків туарега зчорнілі бинти зсунулися, рани оголилися.

Його катували? Обидва тауреги зглянулися. Талеб, що знав декілька слів по-французькому і стільки ж по-іспанському, нахилився над Лауренцом.

— Звідки йдеш, чужинцю? — В голосі його вже не було ворожості, хіба трохи недовіри.

— Ель Параїсо!

Туареги перезирнулися знову. Вони розуміли один одного й без слів. В'язень з Ель Параїсо, з іспанського пекла! Нехай він гяур, та тільки забутий аллахом дурень може вбити ворога свого ворога.

Лауренца знову одягли, допомогли сісти на білого мегарі. Сам він із своїми покаліченими руками тільки покірно корився усьому. Коли тварина зводилася, Лауренц аж зуби зціпив від болю. Позаду нього вмостився Талеб, у якого були Фредові пістолети. «Е-о-а! Е-о-а!» — вигукнув він, і тварина рушила.

З-під широко розчахнутих верблюдячих копит легенько курився пісок. Лауренц судорожно схопився за передню високу луку сідла. В голові закрутилося, довкола довгої верблюдячої шиї попливли червоні й голубі кола. Він знепритомнів...

По бороді текла теплувата рідина. Лауренц очуняв. Вода, подумав, і зробив ковток. Так, це була вода, хоч не свіжа, зате не гірка. Лив її хтось з пляшки, яку тримав біля самих губів. Тіло оживало, в голові ясніло. Повіяло приємною прохолодою. Напевне, вже ніч, подумав він, не розплющуючи очей. Пахло верблюдами, смаженим м'ясом, свіжозготованою кавою.

Лауренц поволі розплющив очі. Спершу побачив зорі, давно знайомі йому, потім неподалік багаття. Червоне миготливе полум'я освітлювало кількох чоловіків,