Марина Соколян - Сторонні в домі. Зауваги до Книги Сяйва

— Так, але хіба не він вивчав Каббалу? Котра є, по суті, релігійною вправою?

— Ой, навряд… Для нього, та й для багатьох інших — це не релігія, не магія, але теософська система. Містична реконструкція первинної єдності всесвіту, символічний аналіз пантеїстичної космогонії…

Ян притримав келиха коло вуст. Здається, в нього стався раптовий розлад слуху — остання фраза його чарівної супутниці взялася неначе шумом, котрий заважав розчути сказане.

— А е-ее… немає на те простіших слів?

— Не люблю спрощень, — суворо відказала Лея.

— А, ну то це, переважно, наслідок надмірної освіти, — осудно виснував Ян, — та ще й, боронь боже, філософської!

— Та ні, — розсміялась кравчиня, — бог милував. Маю недокінченого бакалавра-філолога. Спершу підробляла перекладами, потім почала писати для дамського журналу, стала вчащати на покази мод… і не змогла противитись спокусі й собі спробувати. Левінова дружина, Міріам, була моєю першою замовницею.

Лея опустила погляд, та, зсунувши брови, занурилася в спогади про щось своє, втішне і щемне водночас.

— Розкажеш мені, якими вони були? — стиха попросив Ян.

— А нащо тобі? — скинулась вона.

Ведучий замислився, калатаючи кусень криги в келишку. Йому не так кортіло «знайомитися ближче» з мертвим подружжям, як бажалося, розкривши одну з її таємниць, потрапити бодай до передпокою її світу.

— Хотів би зрозуміти, — майже чесно зізнався він. — Я не слідчий, але навіть я не назвав би Левінову смерть мирною. Я потрапив туди практично випадково, і з того часу це не йде мені з голови… Знаєш, як то буває?

Лея підвела погляд, мерехтливий і бентежний, як збурене море.

— Знаю, — тихо промовила вона, нахильцем ковтнувши вміст свого келиха. — Ну гаразд, — вона замовкла на хвильку, пригадуючи, — Міріам… Мірі була для мене сполученням матері, вчительки та подруги… з нею було однаково добре сміятися з дурної французької комедії чи квилити над власними дурними потерпаннями… вона навдивовижу смачно пекла качку з чорносливом, вдягалася не те щоби витончено, але яскраво і… ледь не молилася на власного химерного чоловіка. Любила його, напевне.

— А що з нею сталося?

Лея замружила очі, мовби відгороджуючись від оточення.

— Не знаю, — повагавшись, мовила вона, — Мірі витримала кілька операцій, через що, наскільки мені відомо, не могла мати дітей. Але недуга, вочевидь, не минулася… їй стало гірше… Чоловік відвіз її до приватної клініки у Ваславських Бродах. Звідки вона вже не повернулася.

— Вибач, коли нагадав тобі про сумне, — попросив Ян.

— Та де там — нагадав! — криво всміхнулась Лея. — Я ще й не встигла забути. І, зваживши на останні події, не до забування вже… Ніколи б не подумала, що той Левін спроможний на таке.

— То, гадаєш, це було самогубство?

— А що ж іще? — щиро здивувалася Лея. — Кому він треба, щоб його вбивати?

Ян лише хитнув головою, пригадуючи Мартинові детективні вправи.

— Але ж ти кажеш, на нього це не схоже!

Лея глузливо пирхнула.

— Звісно ж — він був дивовижно зарозумілий, задоволений собою дурисвіт. Вважав себе заледве не пророком… Для таких навіть розмова про суїцид — неймовірне блюзнірство.

— Щось ти не надто хорошої про нього думки!

— Ага, на мертвих не наскаржишся! — розсміялася Лея. — Надто ж, доки справу не закрито! Ну та, зрештою, не такий він був і лихий. Тямущий, правду кажучи, дядько; мав досить-таки своєрідні ідеї про іманентність сакрального… Нам із ним було про що поговорити, хоч він часом і лютився через відсутність в мені всякого благочестя. «Лиха жінка тримає облудний небосхил», — любив він цитувати з цього приводу. Ну, а ти як гадаєш?

— Та щось він наплутав, той твій сусід, — мовив Ян, — навряд чи лихо буває облудним. Облудною, переважно, буває радість.

Криве дзеркало її вуст відтворило Янову сумовиту посмішку, взявшись глузливим вищиром.

— Ось і я так кажу. Не буває радості без омани.

— Правда? — усміхнувся Ян.

— Звичайно, ні! — розсміялась Лея.

Вона дивилась на нього немовби запитально. Це була така гра, спізніло збагнув Ян: від абсурду до прихованого змісту, і — блискавично — назворіт. Вона грала за таємними правилами, які складала власноруч, то де вже йому її переграти!

— Відьма… — пробурмотів він, — ти навмисне привела мене до цього тематичного закладу?

Лея вдоволено кивнула.

— Ось ти й почав думати, як справжній каббаліст. Вбачаючи всюди таємні знаки. Такий стан іще кличуть «параноя».

— Ну отак, — зітхнув Ян, — доведеться тепер хабара давати за довідку про дієздатність.

— Не журися! — порадила кравчиня. — З параноїків робляться пророки і поети.

— Ой, боже збав! — жахнувся Ян. — З них робляться пияки та самогубці!

Лея тоскно глянула на нього, мовби шкодуючи за відсутністю в супутника пророчого дару. Розуміння і жаль світилися в її погляді — дивний, гірко-солодкий коктейль.

Невдовзі вона повідомила, що поспішає додому. Ян зголосився її провести. Молода жінка крокувала поряд — і порізно, по-хлопчачому заклавши руки до кишень свого строкатого пальта. Янові кортіло підхопити її під лікоть, а ліпше — обійняти за плечі… Кортіло несамовито, так що аж долоні зажевріли м’яким, лоскітним теплом. Але ж хіба можна чинити так із жінкою, котру ледве знаєш? Та ще й з такою, котра вільно розкидається лункими зворотами на зразок «іманентність сакрального»?

Вона лякала його, зізнався собі Ян. І тим паче вабила. Наче прірва. Наче бистрина.

* * *

ТРЕТЯ ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Говорять про Раббі Ельазара, що сподобився він навіч побачити того, хто вириває гори та запалює свічки в залі царя. І кликали його відтоді Паніель, що значить «Лицем до Творця», бо бачив він Шехіну — всюдисущу присутність Всесильного.

Шехіна — це учитель і друг, Шехіна — це наречена й царство. Той, хто зустрічає її навіч, ніколи не буде таким, як раніше. Той, хто зустрів її лицем до лиця, позбувається свого імені й відтоді зветься Паніель.

Ніхто не може дивитись на Творця, і сказано «не може бачити Мене і лишитись живим». Той же, хто зустрічає Святу Присутність, вмирає для свого минулого, аби довіку жити прагненням прихованого.

Зустріч з таємним будить невтишиму спрагу — жагу світла й розуміння. Не дарма слово нефеш водночас означає і «душа», і «спрага». Шехіна є предметом жаги, і кличуть її коханою,