Віктор Анатолійович Авдєєнко - Проект «Україна». Київський патерик. 17 непростих питань української історії

Тоді у мене виникає, як на мене, закономірне питання: хто із ким взагалі воював на Куликовому полі?

Для початку розберемося, не заглиблюючись у нетрі, якою була загальна, так би мовити, політична ситуація.

У XIV столітті обстановка в Східній Європі суттєво змінилася в порівнянні з епохою Батия і його спадкоємців. Тут з’явилися два досить потужних центри впливу — Московське князівство і Литва. Георгій Вернадський справедливо називає їх Московською і Литовською Руссю.

До другої половини століття Литва захопила Полоцьке і Вітебське князівства (сучасна Білорусь), а також майбутні українські землі, включно з Києвом. Традиційні «російські» Смоленське і Брянське князівства періодично опинялися під владою литовців, котрі також мали вплив на Твер, Псков і Новгород. Таким чином, в Литві більшість підданих виявилися православними, державною мовою стала давньоруська. До слова, багато російських (руських) удільних князів, будучи васалами Литви, були вельми впливовими і часто проводили самостійну зовнішню політику. Укладання тимчасових союзів і перехід на службу від московського князя до литовського були звичною практикою.

При великому князі Ольгерді Литва відвоювала у Золотої Орди Київ, захопила Чернігівське і Брянське князівства.

Ольгерд кілька разів ходив на Москву, але взяти її не зміг. Згодом між Литовським і Московським князівствами було досягнуто перемир’я, закріплене, як водиться, династичним шлюбом.

Крім того, Ольгерд вів активну боротьбу проти Золотої Орди, частиною якої і було захоплення російських (руських) земель.

Молодшим сучасником Ольгерда був московський князь Дмитро Іванович, прозваний Донським (Куликовська битва сталася поблизу Дону).

Дмитро Донський був онуком Івана Калити, правнуком Данила Олександровича, який став першим московським удільним князем. Батьком останнього, до речі, був Олександр Невський.

Ще за Івана Калити в Москву з Володимира переїхав митрополит, що істотно підвищило авторитет Московського князівства. Також Іван Калита домігся права збирати данину для Орди з усіх підвладних руських земель.

Дмитро Донський активно продовжував справу своїх пращурів. Саме при ньому Ольгерд безуспішно узяв в облогу Москву, що стала на той час вже не дерев’яною, а білокам’яною.

Дмитру Івановичу, як і його попередникам, доводилося лавірувати між Литвою і Ордою. Спершу він цілком ладнав з Мамаєм, який, офіційно не будучи ханом Золотої Орди, дав йому ярлик на княження, хоча пізніше відібрав його. Досить скоро — якщо бути точним, то в 1374 році — між ними сталося «розмир’я». Дмитро почав консолідувати навколо себе антиординскі сили, що, в кінцевому підсумку, привело до Куликовської битви. Однак за два роки до того ним була виграна битва на річці Воже.

Тим часом, сама Золота Орда переживала не найкращі часи. Ще в 1359 році там почалася так звана «Велика зам’ятня». За наступні 20 років у Сараї, столиці Орди, змінилося 25 ханів.

Сталося це в такий спосіб: у тому ж таки 1359 році був убитий хан Бердибек, правляча династія обірвалася, в зв’язку з чим з’явилося безліч найрізноманітніших претендентів на престол. В улусах (областях) Орди почався «парад суверенітетів».

Тут-то і заявив про себе Мамай. Він був одружений з дочкою вбитого хана Бердибека, при якому займав посаду беклярбека — одну з найголовніших в Золотій Орді. Втім, в історії він відомий більше як темник — воєначальник, командувач 10 тисячами воїнів.

Мамай, не будучи нащадком Чингісхана, не мав прав на ханський престол. У зв’язку з цим він робив усе можливе, щоб затвердити в Сараї слухняних йому ханів.

Взагалі, твердження деяких істориків про те, що Мамай, не будучи ханом, фактично керував Золотою Ордою через своїх маріонеток, — є, м’яко кажучи, перебільшенням.

Він дійсно почувався господарем західної частини Золотої Орди, його ставка знаходилась в низов’ї Дніпра. Кілька разів йому вдавалося встановити контроль над Сараєм, але його вплив в столиці був аж ніяк не постійним.

А тут, як на те, з’явився черговий законний претендент на золотоординський престол — Тохтамиш (законність його претензій полягала в тому, що він був чингізидом). Після декількох невдалих спроб, попри допомогу могутнього Тимура (Тамерлана), йому нарешті вдалося захопити владу в Золотій Орді. Під контролем Мамая залишилися лише причорноморські половецькі степи і Крим. За однією з версій, він був наполовину половцем, а що стосується Криму, — то Мамай був уродженцем півострова, і вічний спокій він знайшов саме там.

Вигнання з Золотої Орди Мамая припадає на весну 1380 року, а Куликовська битва відбулася у вересні того ж року.

Після низки поразок військо Мамая було знекровлене, і йому довелося набирати найманців. Серед них були черкеси, яси (алани), генуезці, до того ж він заручився підтримкою литовського князя Ягайла.

Тепер ми підходимо безпосередньо до подій Куликовської битви. Сам бій описувати в деталях не бачу сенсу. Інформації про нього багато, хоча, чесно кажучи, вона настільки суперечлива, що користь від неї сумнівна. (Є, до речі, і такі, хто взагалі ставить під сумнів факт самої битви — ну, в тому сенсі, що, мовляв, це була грандіозна битва, яка мала колосальні наслідки для подальшого ходу історії.) Ще одна «жертва» історичних суперечок — Льодове побоїще. Деякі, переважно західні, історики вважають його значення невиправдано перебільшеним, а багато фактів, пов’язаних із ним, — вигаданими.

Повернімося до Куликовської битви. В армії Дмитра Донського були лише русичі. Серед них варто особливо відзначити полки під керівництвом південноросійських (руських) князів. Це, в першу чергу, Дмитро Боброк Волинський. Він був родом із Волині, що належала тоді Литві. Згідно з консенсусною оцінкою, він не був князем, найчастіше згадується як боярин, до того ж безземельний. Досить рано Боброк перебрався на службу до Москви, посів там високе становище, одружився з сестрою