Кирило Круторогов - Бомбардир

наразі він нікому не потрібний – ані функціонерам, ані вболівальникам. Але хіба він не потребує підтримки? І з якої речі чекати від нього спортивного героїзму, якщо всім на нього начхати?..

Недільний ранок у редакції почався по-бойовому.

Учасники: з одного боку – головред, з іншого – я, четверо молодих журналістів, верстальник і дизайнер. Перед кожним по кухлю з чорною, як дьоготь, кавою. Зрозуміло ж – щонайменше вісімнадцять годин у новій добі будуть робочими, і з цією традицією нічого не вдієш.

Шеф почав зі звичного накачування. Що-що, а розворушити персонал, наступивши кожному на хворий мозоль, він уміє.

– Люди! – проголосив він, засівши у своєму кріслі.– Оце дивлюся я на вас і бачу: ми втрачаємо рівень. Що за сірість? Де ваша журналістська індивідуальність, де нетривіальний підхід? Будь-який дебіл у змозі викласти перебіг матчу на папері, але кому це цікаво? Однаково що переказувати зміст детектива. Свіжий погляд, оригінальна думка, незвичайна оцінка! Кожен із вас зобов’язаний стати визнаним авторитетом, а не прізвищем, набраним дрібними літерками під репортажем, щоб ваші матеріали можна було перечитувати, дістаючи задоволення…

Народ мляво відбивався, козиряв старими резонансними матеріалами, намагався сперечатись. А я ж то знав, що всі ці підбурювання й загальний кепський настрій начальства ніяк не пов’язані з роботою. Знов особисті проблеми.

– Я хочу одержувати від вас тексти, що пробуджують уяву! – У кутку хтось не стримався й захихотів.– Повторюю – бачити не хочу ці ваші шкільні твори. Хочу, щоб ви вкладалися в кожний рядок, інакше де з ким доведеться розпрощатися!

Треба було перечекати це цунамі й нарешті взятися за діло.

Верстання номера – командна гра, і пристрастей при цьому анітрохи не менше, ніж у найгострішому матчі. Вирішувати доводиться просто на ходу, з півслова, починається безупинна міграція з офісу в курилку з обговоренням варіантів, і якщо, не дай Боже, виявиться, що хтось із фрилансерів на місцях затримав матеріал і виникне загроза запізнення зі здачею номера… Отут шеф і відірветься на повну, це вам не ранкова розминка.

Я щосили намагався зосередитися на роботі. Але в думках часом повертався до своєї поїздки. І зовсім не тому, що пов’язав себе контрактом і вже почав витрачати отримані гроші. До останнього часу я був зайнятий виключно власним життям, і воно диктувало свої умови: здоров’я, побут, стосунки в редакції, доля дочки. Звичайні турботи самотнього й далеко не молодого чоловіка. Мені й на думку не спадало, що історія Сергія Гайдука може мене так зачепити.

У чому річ? Я не був його шанувальником. Так, сильний, дуже перспективний футболіст. Але все інше, що з ним пов’язане,– як живе, на чому їздить, із ким ділить ліжко,– мене зовсім не цікавило. Спортивні результати, забиті м’ячі, поведінка на полі, на цьому – стоп! Де ж причина? У неординарному характері, у чомусь такому, чого не роздивишся з трибуни стадіону?

Певно, все, про що я міркував, якось відбивалося на моїй фізіономії. І так виразно, що головред, який сидів саме навпроти, спочатку поглядав на мене із цікавістю й нарешті не витримав:

– Петровичу, ти в нормі?

– Так-так, усе гаразд. Не звертай уваги.

– Щось ти сьогодні надто замислений. Чи ця дама остаточно вибила тебе з колії? – єхидно поцікавився він.

– Яка ще дама? – не відразу врубився я.

– А де ти пропадав чи не весь тиждень? Що, гарна?

Сказано було на повний голос, і всі в офісі відразу подивилися на мене. Я віджартувався:

– Святому святе сниться.

Шеф уловив підтекст і поморщився.

Але мені було не до тонкощів. Яка, чорт забирай, дама? Я щойно вирішив: за першої нагоди вирушити до Харкова, щоб зустрітися з Віктором Шевчуком…

Після обіду, коли з номером начебто все налагодилось і утворився просвіт, мене відправили на «Олімпійський». Столичне «Динамо», повернувшись після виїзного матчу, приймало «Чорноморець» – дуже непогану команду, яку, на жаль, ґрунтовно прорідила криза. У синьо-чорних футболках «моряків» тепер бігали зовсім молоді хлопці. Але не це було головним – я хотів оцінити стан «Динамо» й відчути атмосферу великого футболу, що завжди діяла на мене як допінг.

Тільки на вулиці я виявив, що випав перший сніг. Він і далі падав і майже відразу танув, але натяк читався безпомилково: скоро справжня зима. Навколо стало раптом багатолюдно, звідусіль чулися вигуки, жіночий сміх, діти намагалися грати в сніжки – і загальний піднесений настрій незабаром передався й мені.

Вийшовши з метро, я відразу ж начепив бейдж акредитації й повернув до службового входу на «Олімпійський». Похмурий день уже йшов на спад, і чаша найбільшої арени країни була залита штучним світлом. Підняття довгими сходами, короткий трек у лабіринті переходів із фаст-фудами й туалетами – і переді мною розляглося поле. Команди вже розминалися, тренери походжали біля краю газону, спостерігаючи за підопічними, гримів у стадіонних динаміках якийсь український рок-гурт, уболівальники вже займали місця в секторах.

Віддихавшись, я знову рвонув нагору, тепер уже до ложі преси. Звідти все як на долоні. Правда, кут нахилу трибун такий, що через віддаленість від поля футболісти здаються строкатими комашками в траві. Стадіонна обслуга нашвидку розчищала сніг, який припорошив зелений газон, і наносила червону фарбу на ледь помітні лінії розмітки. Ще здалеку я помітив сітку з жовтими м’ячами – отже, за прогнозом, сніг піде знову.

До ложі преси теж почали підтягатися колеги. Похмуро віталися, обмінювалися рукостисканнями. Це в них цехове – той, хто мав справу з київськими спортивними журналістами, у курсі, що більшість із них далеко не веселуни. На приїжджих, особливо коментаторів, дивляться косо, та й один з одним не те щоб привітні. Упевнені в собі, тепло і яскраво вдягнені, знають собі ціну…

Гра почалася мляво, без драйву. Одесити відбивались, атаки киян знову й знову загрузали в їхній обороні, але на останніх хвилинах першого тайму «Динамо» вдалося зламати їхній опір і забити. Я трохи змерз і, щойно пролунав свисток на перерву, жваво помчав донизу, сподіваючись відігрітися під трибунами. Повертаючись із гарячим стаканом міцного чаю, біля виходу в сектор я мало не зіштовхнувся з якимось чоловіком, що перегородив мені дорогу.

– Пробачте,– буркнув я, намагаючись обминути перешкоду.

– Хвилинку, Олексію Петровичу! Я вас не затримаю…

Хтось міцно взяв мене за лікоть, і я мимоволі зупинився.

Переді мною стояв Андрій Черниш – футбольний агент, що представляв інтереси багатьох провідних гравців, у тому числі й Гайдука. Середнього зросту, завжди енергійний і рухливий, з виразом деякої зверхності на чисто виголеному сухорлявому обличчі. Цього виразу він