Юрій Станіславович Митрофаненко - Роки боротьби 1917-1922 рр. на Єлисаветчині. Український погляд. 1917-1918 рр. Початок революційної стихії. Книга перша

купи, бо ніде правди діти, пізнало, що рівень національної свідомости тих Українських Січових Стрільців, які зголосилися в останніх двох роках, не відповідає славі тих УСС-ів, яка так шумно лунає по Україні... Хочемо забрати з собою усі театральні сили УСС і зорганізувати у Єлисаветграді (80 000 мешканців), осідку нашої головної команди, постійний польовий театр УСС-ів. Біда з музикою, що відійшла до групи у Олександрівську. Мусимо формувати нову. Просвітня комісія взялася за комплектування підручних бібліотек по сотнях, бо сотні будуть розміщені на Україні по селах, тому такі бібліотеки конечні. Проектуємо ще і книгарню в Єлисаветі з нашими виданнями для поширення українства в місті. Можна б видавати і польовий листок, газетку з углядненням місцевих справ» [23, с.434-435]. Із наведеного листа видно, як відповідально готувались до свого побуту в Україні стрільці Коша.

Центральний провід УСС всіляко підтримував ініціативи стрільців. 12 травня 1918 року Центральна Управа звернулась із спеціальною відозвою до стрільців Коша і Вишколу з приводу їхнього переходу на територію України. Крім усних настанов, команда Коша забезпечила стрільців письмовими інструкціями, розробленими відомим галицьким істориком та громадським діячем О. Назаруком [23, с.208-210].

Населення Наддніпрянщини з недовірою ставилось до вояків у австрійській та німецькій формі. Чужоземні війська вели себе в Україні не як союзники, в якості яких вони запрошувались для боротьби проти спільного ворога — більшовиків, а як окупанти на ворожій території. Українська Центральна рада неодноразово видавала відозви до українського народу з метою роз'яснення причин приходу в Україну чужих військ: «вони приходять, як наші приятелі і помішники на короткий час, щоб помогти нам в скрутну хвилину нашого життя, і не мають заміру в чім небудь перемінити наші закони і порядки» [52]. У відозвах згадувалось, що між чужими вояками перебувають і брати-галичани. Недовіра населення не розвіювалась, аж поки галичани не виявили себе справжніми українцями.

Легіон УСС перебував в Олександрівську, коли в Києві відбувся державний переворот та встановлено було владу гетьмана П. Скоропадського (29 квітня 1918 р.). Після перевороту відразу повіяло «російським духом». Українізація міст і сіл Запоріжжя, яку активно підтримували стрільці, припинилася. З приходом гетьмана скінчилася для УСС радісна доба безжурного романтичного захоплення Східною Україною, вони зіткнулися з багатьма проблемами українського державотворення.

За розпорядженням австрійського командування легіон УСС у повному складі мав розташуватися у повітовому місті Єлисаветграді та навколишніх селах. Щодо причин такого рішення є різні припущення у самих стрільців та дослідників. Найбільш поширеною є версія про те, що легіон в австрійській армії зарекомендував себе як дисциплінована військова частина, яка повністю підкоряється наказам командування. Тому австрійська окупаційна влада в Україні прагнула використати стрільців для налагодження стосунків з місцевим населенням. Українські селяни, протестуючи проти грабіжництва німецьких та австрійських військ, піднімались цілими селами на повстання. Епіцентр великого селянського повстання був неподалік від Єлисаветграда, на Звенигородщині. За кілька днів до прибуття стрілецьких частин на Єлисаветградщину там вибухнуло та було жорстоко придушене повстання в с. Канежі. Криваві каральні операції австрійців і німців не давали бажаного результату — опір селянства не згасав. Отож прибуття галицьких стрільців мало на меті, по-перше, посилити австрійську військову присутність та контролювати можливість виявлення невдоволення місцевих селян, а також забезпечити безперешкодне вивезення продовольства в Австрію.

Малоймовірними здаються сподівання австрійського командування на активну участь стрільців легіону в каральних операціях проти українського селянства. Перебуваючи в 1915-1917 рр. на території Волині, стрільці виявили своє лояльне ставлення до місцевого населення. Тоді вони ставали єдиними захисниками селянства від сваволі австрійських окупаційних властей, відкривали школи, проводили національно-освідомчу роботу. Досвід національно-патріотичної діяльності УСС на Волині використано було й на Єлисаветградщині. Очевидно, рішення про розміщення легіону УСС у самому серці України було прийнято людьми, які або недооцінили можливостей українського свідомого вояцтва, або свідомо йшли на ризик, використовуючи стрільців у своїх цілях.

У багатьох стрільців залишились яскраві спогади при прибуття частин УСС в місто та села постою. Фронтові частини легіону прибули залізницею із Запоріжжя та розташувались у Масляниківці та Миколаївці (нині — в межах міста Кропивницького). Їхнє враження від степового міста й сіл після кількамісячного походу по Наддніпрянщині були дещо стриманішим, ніж у молоді — стрільців Вишколу та Коша. Галицька молодь, яка через вікно вагона вперше бачила омріяну та оспівану в піснях Україну, сприймала все побачене й почуте в якомусь стані ейфорії. Досить вдало передав атмосферу прибуття до Єлисаветграда 13 червня 1918 року стрілець Михайло Горбовий: «Вже здалека мріє місто, з копулями церков, твердинею. На двірець (залізничний вокзал — В.І.) заїздимо о годині п'ятій пополудні, при грімких звуках орхестри. Зараз таки мало не все місто злягло на двірець, побачити „австрійських козаків“, Стрільці, побачивши таке зацікавлення собою, — дарма, що були доволі помучені тижневою подорожжю, теж хотіли „показатися“.

Вирівнялись лави, постава бадьора, старшини на конях, коротка, різка команда і — з орхестрою на чолі — двинулося стрілецтво в місто. Вже цей перший виступ викликав у публики дуже достатнє вражіння, а це в той час багато значило» [15, с.69-70].

Кіш УСС розмістився спочатку в Карлівці, а потім в Іванівці (Благодатному). Вишкіл стояв недалеко в с. Грузькому [45, с.49]. Гуцульська сотня розташовувалась спочатку в с. Масляниківці, а в серпні 1918 р. перебралась до с. Соколівського [27, с.81]. У липні 1918 р. 44 сотня УСС розмістилась у Великій Висці як «зразкова сотня для чотирьох австрійських куренів корпусу» [48, с.170].

Єлисаветград привертав до себе увагу галичан своїми давніми традиціями українського національно-культурного центру. З цим містом у стрільців асоціювались імена В. Винниченка, Є. Чикаленка, В. Мови, М. Левитського. У місті проживало багато інтелігентних родин, свідомих українців, які щиро вітали та гостинно приймали у себе стрільців. Спільні часті зустрічі, робота в «Просвіті», «взаємна виміна думок про тяжку політичну дійсність, спільні заходи і боротьба проти московських впливів в Єлисаветграді створили взаємне довір'я та щиру дружбу між стрільцями та місцевим громадянством» [48, с.194].

Австрійське командування, враховуючи напружену політичну ситуацію, часті сутички місцевих повстанців з окупаційними загонами, — видало наказ для новоприбулих УСС про постійну бойову готовність, заборонило стрільцям поодинці виходити в місто та спілкуватись з місцевим населенням. Але вже наступного дня після приїзду стрільців у місто (14 червня) до молодих вартових звернулась старенька місцева жителька: «Нащо