Рохір ван Аарде - Замах (Щось краще за смерть)

повну силу і так по-райському, що Дмитро аж зупинився, ледь схиливши голову і з усмішкою на губах. І коли Леонід побачив Дмитра таким, його раптом пройняли до нього братські почуття, не лише тому, що той був заручений з Мар'яною, а й тому, що Дмитро випромінював щось чисте, щось недосяжне. Іншим стан вічно переслідуваного міг подіяти на нерви, але Дмитро, на якому була відповідальність ватажка, який мав дівчину, з якою, либонь, так ніколи і не зможе одружитися, який мав причини почувати себе приреченим, не втратив нічогісінько від своєї внутрішньої впевненості, своєї життєрадісності. Відчувалося, що Дмитро надзвичайно сильний, не лише фізично, але й духовно, сильний вірою. Уві сні Леонід відчув, як щиро турбується і дбає про нього Дмитро, як відчував це у лісі, і тепер усвідомив, гостріше, ніж тоді, коли був охоплений змішаним почуттям злості і страху, вини і комплексу неповноцінності, що і він зі свого боку любить Дмитра.

Вони спустилися в густозарослу долину річки і стали біля завороту, де річка робила петлясте коліно, утворивши майже півострівець. Ще недовго, і бистрий потік, який дедалі розмивав зовнішні завороти, прорве косу і утворить острівець. У міру того як цей прорив стане ширшим і глибшим, старе русло замулиться. Течія постійно змінювалася, хоч жодних перемін і не було. І Леонід подумав про вічність, про те, що життя наше — це суєта суєт. На краю коси вони примостилися і принишкли, намагаючись не порушувати тиші. Леонід знав ці звички Дмитра і знав, чого від нього чекають. Він не ворушився і дивився на прозору стрімку воду, коли почув і уздрів на протилежному боці крикливе волове очко, і тоді пролунало те, заради чого Дмитро і це затіяв — голосистий, пронизливий свист зимолюбки, яка стрілою пронеслася заворотами річки, на мить зупинилася і тоді різко пірнула, щоб підхопити своїм великим кинджалоподібним дзьобом рибинку. Не промовивши ні слова, Дмитро глянув на Леоніда і підморгнув йому. Те сидіння на місці почало Леонідові набридати, що траплялося не раз, коли бував з Дмитром. Леонідові захотілося їсти і курити, і від зеленої нудьги він сягнув по пістолет і взявся його чистити. Якщо Дмитро насолоджується... І тут він зауважив, що Дмитро вже не дивиться на річку, а не відриває від нього свого здивованого і водночас суворого погляду. Що трапилося?

— Звідки в тебе цей наган?

Щойно тепер Леонід зауважив, що чистить не «вальтер», який дав йому Дмитро, а свою службову зброю, яке видало МГБ. І як він міг бути таким необачним? Адже він ужив усіх застережних заходів, усе продумав, бо знав, що найменша дрібниця може викликати підозру, стати фатальною і коштуватиме йому життя. А тут так безголово провалитися. Дмитро аж спопеляв його своїми очима.

— Ти що, — прошепотів він, сповнений гидливості, невіри і відрази водночас, — зрадник?

— Ні, — відчайдушно, благально відповів Леонід, — я твій друг, Дмитре, я люблю тебе, Дмитре, повір мені, Дмитре!

Він побачив, як права рука Дмитра опускається до рамена по зброю, і вибору вже не було, тепер він примушений. Наган сіпнув у його руці, всю обойму він випустив у рудоволосого велетня, який дивився на нього страшними очима, сповненими докором, рот його розтулився, щоб звинуватити його, проте з нього вирвався лише зойк. Тіло його захиталося і звалилося на берег. Леонід відчайдушно почав кричати: «Дмитре! Дмитре!» Він схопив його за плече, свого єдиного друга, останнього друга, якого мав, але тіло сповзло у річку, яка своєю марною нестримністю і закрутами стала символом буття, символом беззмістовності. А він оплакував товариша, якого втратив. Сльози стікали на подушку, сльози, якими оплакував Дмитра, з яким навіть у лісі був рай...Тепер рай цей утрачено. Не зарадиш ні криками, ні галасуванням, треба доповісти про те, що сталося, Кірповському чи, можливо, Борису.

Коли підвівся, то побачив на косі, через яку йому треба було перейти, капітана Юліана, чоловіка, що поклявся покарати смертю всіх зрадників. Леонід вистрілив у нього, але сухе клацання нагадало йому, що у безтямному страху випустив усю обойму у свого друга, єдиного, справжнього. Він обернувся і хотів перестрибнути через річку, проте на горбах навкруги, серед вільх і кущів ліщини стояли вояки, які націлили на нього свої автомати...

Коли він прокинувся, серце його калатало, обличчя було мокре від сліз. Навіщо я вбив Дмитра? Чи було в мене таке завдання? Він був мій єдиний справжній друг. І що я виграв від цього? Нічого. Я все програв, усе! Минув якийсь час, перш ніж він оговтався, поки до нього дійшло, що це був сон, якийсь дурнуватий сон. У нього ніколи не було нагана, коли він ховався у лісах. А якби і навіть був? У багатьох з них вони були, вони мали німецьку, російську, навіть польську і чеську зброю упереміш. А Дмитра він не вбивав. Як ця божевільна ідея спала йому на думку? Інформація, яку він зібрав для Кірповського, не мала жодного відношення до загибелі Дмитра. Чи ж справді? У всякому випадку він зрадив його і Йосипа і всіх решту, і його інформація теж посприяла тому, що вони попалися. Я не вбивав Дмитра, вперто втовкмачував собі він. Але ти їх зрадив, майнула думка, а коли та зрада не має жодного відношення до його смерті, то чому воно тобі приснилося? Сни, напевне, мають свої причини і мотиви. Все через те, що я тоді жив у напрузі, боячись бути викритим. Весь той час мене щось пригнічувало в лісах, я мусив бути обережним, і водночас мене не покидало почуття сорому через те, що вони мені довіряють. Коли поділяєш біду і радість, коли день у день турбуєшся один про одного, то дружба починає міцніти, і все важче зрадити довіру, навіть коли це входить до твого обов'язку. А Дмитра я вже починав любити, тому що він поза своїми політичними переконаннями був добрим товаришем і чудовою людиною. Вибору не було, я змушений був це зробити, і не думаю, що це мало для нього якесь значення. Він був приречений, і він сам знав про це. Але те, що я його зрадив, я собі ніколи не пробачу, хоч розумом можу це виправдати...

Він лежав і ще довго думав про Дмитра, про своє перебування в лісі, перш