Рохір ван Аарде - Замах (Щось краще за смерть)

ніж зрозумів справжню причину сну — відчуття того, що Борис не довіряє йому, і усвідомлення того, що він веде подвійну гру, обманюючи своїх зверхників. Йому не дозволять зустрічатися з Гедвіг, це було ясно, для цього не потрібно було Бориса, він сам це розумів. Всі ближчі контакти, якщо вони не були зумовлені службою, були небажані, що не сказати заборонені. Не кажучи вже про кохання до когось, хто мав такий світогляд, як Гедвіг, яка насміхалася над усім, що було для нього чи принаймні мало бути святим, дорогим, неприступним для критичного розгляду чи глузування. Робила вона це ненавмисне, не розуміючи і не відчуваючи, що цим його вражає. А коли вже зауважувала це, то переставала його дражнити, щоб не псувати настрій, причому робила це без щонайменшої поваги до чиїхсь переконань, а скоріше немов мова йшла про якусь ідіотичну ненормальність, на яку треба дивитися крізь пальці. Не йшлося про те, що вона говорила, про політику вони говорили рідко або майже ніколи, йшлося про її позицію. Вона скоріше стала би рахуватися з мисливцем за головами, з вогнепоклонником або з кимось, хто вірив у святі корови, не тому, що їх розуміє, а тому, що припускала, що віра їхня була серйозна. А комунізм, без сумніву, був для неї грубим обманом, до якого ніхто серйозно не ставився. З остраху або з примусу чи з вигоди багато хто робив вигляд, що вірить у комунізм, проте ніхто не міг бути настільки дурним, щоб вірити насправді. Вона так не говорила, для неї це було щось само собою зрозумілим, що не потребує слів. Коли він пробував їй роз'яснити, що її уявлення про комунізм хибне, що це насправді є щось таке, у що вірять мільйони, заради чого живуть і вмирають, не лише плутаники, але й геніальні мужі, мислителі і вчені, гіганти духу, то все було наче горохом об стінку. Вона просто не слухала його, бо чула це вже стільки разів, зрештою, вона в це не вірила. Те, що вона навіть слухати не хотіла і не бажала серйозно поставитися до такої розмови, було просто образливим, а той факт, що нехіть ця була несвідомою і ненавмисною, додавав солі. Це просто пиха людини, приналежної до західної цивілізації. І звідки вона у них, коли у них самих пір'ячко на пиці? І коли її докази починали йому допікати до живого, то відповідав запально і дошкульно, та вже те, що починав сердитися, зводило його аргументи нанівець. За Гітлера і минуле Німеччини відповідати вона не збиралася — ось така собі вигідна позиція. Коли ж він звернув її увагу на те, скільки горезвісних екс-нацистів ще мали владу і вплив у Федеративній Республіці, вона відказала: «А у нашій зоні ці нацистські методи практикуються ще по сьогоднішній день, і вони ще жорстокіші — це терор, примус, концентраційні табори... На дорікання про страхіття, які чинять імперіалісти у своїх колоніях, на факти, імена і методи французів в Алжирі, британців у Кенії, португальців в Анголі, на розповідь про ситуацію у Південній Африці, Латинській Америці, про становище негрів у Сполучених Штатах вона сказала просто: «Це все жахливо. Але чому я повинна заплющити очі на ці самі речі, що кояться перед моїми очима? Ви міряєте двома мірками».

— А ви ні?

— Я ні, — лише відповіла Гедвіг, і йому не вистачило духу. Вона знала про це набагато менше від нього, просто йому не стало духу. Якщо бути відвертим з самим собою, то знав, що мусить з нею порвати, але він уже без неї не міг. Після тієї розмови з Борисом він декілька тижнів Гедвіг уникав. Він зателефонував до неї і сказав, що іде у відрядження. З міркувань безпеки він знову почав зустрічатися з Ільзою з Кепеніка. Це була малоцікава дівиця, банальна, яка хотіла прибрати його до своїх рук. Він зробив це, щоб замести будь-який слід до Гедвіг, який міг би поставити під загрозу їхні стосунки або, можливо, і її саму. Проте Ільза остогидла йому настільки, що він аж утішився, коли Борис дав йому зрозуміти, що знайомство з нею небажане. Політичних причин не подавали. Дівчина з Ляйпцига тим часом уже заручилася з якимсь чехом. А Ільза виявилася кокоткою, так запевнив його Борис. Це останнє більш-менш відповідало дійсності, хоч не настільки, як це твердив Борис, а перше, можливо, і було правдою. Отож, жодних політичних закидів, а звичайні заперечення, через які знайомства робилися небажаними. Це не стимулювало Леоніда розпочати поки що розмову про Гедвіг, політичних заперечень, очевидно, не буде, але якісь таки знайдуться. Борис стримав слово і справді познайомив його з дівчиною комітету, Іриною. Борис постарався — Іринушка була милою, гарною й інтелігентною. Коли б то не було Гедвіг... Але вона була, і він місця собі не знайшов, якби не міг бути разом з нею. Один її погляд, яким вона могла його звести з розуму, і те, як вона ніжно звала його «хлопчиком» — це було привабливіше, ніж перспектива переспати з іншою жінкою. Він не міг цього пояснити, він не міг цього навіть зрозуміти, але так воно було. Поки що він не хотів ризикувати, боячись, що хтось про це довідається, тому він став залицятися до Ірини. У нього не склалося враження, що вона отримала завдання доповідати про нього. Але відчув, що Борис став з ним обережнішим. Завдання, які доручали йому з часу тієї розмови, збудили у Леоніда недовіру. Можливо, їх давали, щоб його перевірити, — надто вони були несерйозні. Це було звичайне виконання інструкцій, суть яких він збагнути не міг, і невиконання яких не могло завдати комітету великої шкоди, така собі робота, яку йому регулярно доручали в перші роки праці, але виконувати яку після виконання важливіших завдань уже не сподівався. Закласти схованку на фанґельбахському цвинтарі в Штутгарті. Цілком можливо, що той металічний циліндр, який він сховав на могилі Гельґи Мерцбехер, і містив щось важливе для якогось цінного агента, але таке міг би зробити будь-хто інший, хто навчений вибирати такі місця, хто знав, яким умовам така схованка має відповідати. Тоді його направили до Франкфурта з такою нескладною справою, як залишити у полудень у пиварні на Меріанштрасе пакунок. Сюди щоденно приходив персонал друкарні російської антирадянської організації, яка містилась на тій же вулиці. В пакунку, за словами Бориса, були підроблені печатки цієї організації. Якщо їх знайдуть і «повернуть»,