Галина Бабич - Професор Шумейко

— Всі ви думаєте, що Кабздир — кам'яний стовп. Помиляєтесь. Досить одного чийогось сумного погляду, і в мене холоне кров. Я сам що бачив? Війна, служба, відбудова. У мене, Климе, зізнаюсь тобі, не те що сім'ї, простої жінки не було. Віриш?

— Вірю. Я ж нічого не маю, не знаю. Зайшов, щоб не вчадіти.

— От і добре. Я знав, що так буде, бо ти, Шумейко, пройшов військову службу і в тебе є поняття. Оце б'юся зараз як риба об лід із профспілками, хочу для сиріт організувати на час екзаменів безкоштовний обід у їдальні на Московській вулиці. Гарно я придумав?

— Дуже. Включіть обов'язково Миколу Остюка, хоч він і не сирота, є мати і дід. Голодний постійно.

— То він від голоду пер на Фотинію?

— То він Зіньку захищав.

— У такий спосіб? — словами Клима запитав парторг.

Розмова урвалася, бо повернулася Фотинія. На мигах передала, що все гаразд і вклякла, молячись «Богородице діво, радуйся...»

Як ми тільки її не називали! Мотя, Фотя, Тіна... Описати портрет Фотинії неможливо, бо об'єкт (термін коменданта) був як капуста, з ніг до голови у чорних шатах. Якась тінь зашушкана. Чорна хустка до брів, кілька довгих спідниць і балахон зверху. Очі — дві вуглини. З її зовнішності не можна визначити ні вроди, ні постави, ні кольору волосся, ні голосу (вона весь час мовчала), ба навіть статі. А оскільки комендант називав її Фотинією — виходило, що жінка. Безвідмовно, добротно, мовчки виконувала колишня послушниця жіночого монастиря свої функціональні обов'язки: прибирала в навчальному корпусі, дбала про наше тепло — опалювала груби, викладених старовинними кахлями, і в гуртожитку, і в навчальних кімнатах. Ще й за сторожа була. Ну як таку не любити? Я про студентів, за винятком Остюка, бо Коля Остюк любив Зінаїду Лугову. А тим часом Фотинія, проказавши ще й «Отче наш.», подякувала Богові, наостанці Леоніду Андрійовичу, що не лишили її самотньою. А колись про таке і слухати не хотіла. Згадала, як в один голос її товаришки просили: «Боронь, Боже, закохатися!» Вони, можна сказати, ненавиділи те, що називається коханням, ненавиділи усі його хтиві прояви. О! Це було давно! Господи! Дякую тобі, що не лишив мене самотньою! Коли одного пізнього вечора заглянув до її кімнати-келії Леонід

Андрійович, вона звела очі, бо раніше погляд був звернений тільки донизу. Фотинія розуміла, що до слова Божого цього чоловіка вона ніколи в житті не наверне. То й що? У їхніх стосунках немає звуків мрії, небесної гармонії. То й що? Ясно як день, це кохання без пестощів, поцілунків, але воно дало можливість очам жінки відірватися від землі і споглядати чарівні видива Дніпрових схилів, Велику Лаврську дзвіницю. Як кажуть поети: кохання без звуків і мрії. То й що? Христовою нареченою Фотинії вже ніколи не бути, а Леонід Андрійович — чоловік, що зможе її захистити. І вона щаслива.

— Слухай, Климе, німа заговорила!

— Ти про кого?

— Про кого, про кого? Про Фотинію, — веде далі Остюк. — І як заговорила! Я, розумієш, працюю, надриваюсь над баяном, Фотя біля грубки порається. Тоді повертається і, знаєш, так чітко і виразно:

— Мати Божа! Як же мені обридли ваші домри і баяни!

— Це все, Фотиніє, музика, — кажу їй.

— Диявольська. Найкраща музика — Лаврські дзвони.

— Завтра припру з горища навчального корпусу тамтам і циганський тамбурин. Послухаємо, що тоді німа скаже.

— Миколо! Чого ти в'ївся в неї? Грубка тепла, як домна. А все Фотинія.

— Нудно стало і їсти дуже хочеться.

Причину роздратування свого товариша Клим розгадав: подобається йому

Лугова. Після зборів не підійшла, не подякувала. Микола, як міг, приховував свою симпатію до дівчини. Микола був закоханий. Не міг же я йому сказати, що з Фотинією відбувається те саме.

Культосвітню справу (майже всі фахові дисципліни називалися «справа») вів директор, Дмитро Родіонович Кметюк. Хотілося, щоб і читач хоч трішечки перейнявся тими почуттями, з якими ставилися ми до директора. Років сорока п'яти, середній на зріст, ходив, ледь помітно накульгуючи внаслідок поранення на війні. Після повернення з фронту закінчив Харківський інститут культури. Із примітних деталей портрета: звислі чорні вуса, втомлений погляд. Більшість із нас своїх батьків не знала. Їх забрала війна. Ми були, як кажуть, у тому перехідному віці, коли так потрібен батько. Чужа людина — не рідний батько. Та кожне слово Дмитра Родіоновича сприймалося як батьківська наука.

Клим схильний добачати, що зацікавлення будь-яким предметом залежить від того, хто його викладає. Що таке культосвітня робота? Аби не морочити голову читачам, пропоную статтю колишнього секретаря райкому комсомолу І.М. Сол-датенка на с. 12, УРЕ, т. 6, К., 1981. Не переживайте, вона невелика. Практично увесь навчальний матеріал для цієї фахової дисципліни.

«Культосвітня робота в СРСР — система заходів, що сприяють комуністичному вихованню трудящих,