Михайло Медуниця - «Батько народів» очима часу

ось що: література вже понесла втрати, цілий ряд талановитіших письменників своїми творами не влаштовували Сталіна і слухняне йому керівництво; уже відлучений від культури А. В. Луначарський; лякливо великий розгін в суспільній та літературній діяльності набрав хоча й чутливий на ласку, але все іноді норовистий і надзвичайно популярний у світі Горький; можливо, визрівають в умі "вождя народів" замисли нових розправ з письменниками...

У цій ситуації потрібен якийсь-то жест уваги до літератури, і тут лист Л. Ю. Брик зі скаргою на те, що Маяковський, поет революції, поет радянської епохи, забутий, що його не видають і про нього не пишуть. Прекрасна ідея — возвеличити Маяковського, мертвий — він уже не небезпечний!

Так з’являється на світ сталінська оцінка Маяковського, котра поклала початок канонізації поета і його творчості, наведення на нього "хрестоматійного глянцю’’, оцінка, яка завдала шкоди уже з іншого боку. Але це — окрема тема.

Хоча треба все-таки сказати, що Фадеев невдовзі переглянув своє ставлення до Маяковського...

Лист "рапповцев" і його наслідки треба знати, щоб, маючи на увазі й багато інших фактів, скласти повне уявлення про складні й драматичні сторінки історії радянської літератури, у тому числі, і, можливо, особливо, коли вони торкаються видатних художників слова, її зачинателів.

Ол. Михайлов "Після рокового пострілу" ("Правда", 22 липня 1988)
* * *

У листі, опублікованому 21 травня 1988 року газетою "Советская культура", професор В. Фролов пише: "...Є одне запитання, пов’язане як з періодом Сталіна, так і з роками застою: як ці потворні явища змогли одержати серед населення багатомільйонної країни живильний грунт? Адже одного Сталіна та групи його підручних було явно не досить, щоб ввергнути країну у морок середньовіччя? Були, очевидно, й інші фактори, без чіткого аналізу яких ми ніколи не матимемо гарантій того, що ці періоди не повторяться". Справді, не міг же, приміром, Сталін сам, в одиночку, добитися такої абсолютної влади, якою він неухильно оволодівав, хай навіть поступово, поволі. Факторів тут багато. Торкнусь лише одного — суб’єктивного, пов’язаного з роллю тих, хто входив у керівний ешелон нашої партії.

Хто ж мимоволі сприяв реалізації планів Сталіна, про котрі багато років знав він один? Як показала історія, насамперед те саме Політбюро початку 1924 року. Адже саме воно рекомендувало делегатам XIII партз’їзду не виконати заповіту Леніна щодо Сталіна (посилаючись на його обіцянку “виправитись"). А входили до нього Троцький, Зінов’єв, Каменев, Бухарін, Риков... Роль Каменева у звеличенні Сталіна, починаючи принаймні з перших місяців 1917 року, до речі, взагалі ще не досліджена: якось-то забувають, що саме він, а зовсім не Ленін (як стверджувалось в "Короткому курсі історії ВКП(б)" — і, певно, не випадково) запропонував зробити Сталіна Генеральним секретарем у 1922 році. Потім Сталін, хитро маневруючи, веде боротьбу проти Троцького, що зарвався, проявляв "вождизм" (використовуючи Зінов’єва, Каменева, Бухаріна, Рикова, Томського, Дзержинського, Калініна, Рудзутака, Куйбишева, Ейхе, Угланова та багатьох, багатьох інших). Після цього настає черга самих Зінов’єва і Каменева, причім знову-таки на боці Сталіна фактично вся верхівка партії, яка виходила з того, що вона (як і було насправді) відстоює ленінський шлях розвитку. Далеко не відразу помічає ця верхівка, як Сталін по ходу їхньої ідейної боротьби, паралельно, "заодно", захоплює в свої руки партійний апарат. У цій справі йому активно допомагають за кулісами особливо довірені люди на зразок секретарів ЦК Молотова і Кагановича, а також більш "дрібних сошок" типу Мехліса, Стецького та інших.

1929 рік... Настає пора звинувачення в помилках Бухаріна, Рикова, Томського. На цей час уже не тільки партійний апарат, але й каральний також надійно перебувають в руках Сталіна. Проте зверніть увагу: розкритиковані і виведені з Політбюро керівники не репресуються (окрім висланого з країни Троцького). їм дають можливість доволі активно працювати, виступати в пресі і т. д. — правда, за умови, якщо вони визнають свої помилки і "правоту партії" (тобто того ж Сталіна). Що вони і вимушені робити. І даремно сьогодні дехто докоряє їм за це. Адже існує для них таке святе поняття, як "партійна дисципліна. Піти "проти партії" їм заважає вся їхня доля, все їхнє життя, віддане зміцненню партії і справи, за яке вона бореться. Асоціюючи свій образ з партією, Сталін знаходить незвичайно могутній засіб впливу на всіх її членів. Як би там не було, тактика його присипляє пильність решти керівників, його терпимість до переможених полегшує опору на інших.

Але вже в ці роки, після смерті Дзержинського, "любитель гострих страв" (за влучним виразом Леніна) заохочує надумані процеси проти "Промпартії, арешти вчених-аграрників типу Чаянова і т. д. Гинуть від беззаконної розправи і голоду сотні і сотні тисяч селян. Багато в партії незгодних і незадоволених, але "в цілому" вона уже "за", що й фіксується в 1934 році "з’їздом переможців". Робить свою справу диктат одної людини замість диктатури класу.

Треба визнати, що Сталін опирається тепер, окрім, звичайно, Молотова, Кагановича і нового (після загадкової смерті Фрунзе) наркома оборони Ворошилова, також на Кірова, Орджонікідзе, Рудзутака, Косіора, Чубаря, Постишева, Андреева, Жданова, Шверника, Мікояна, Затонського та багатьох і багатьох інших. Останній з перерахованих, проте, разом з Кагановичем знав правду про результати виборів ЦК на XIII з’їзді, але не повідомив її делегатам, а взяв участь в фальсифікації підсумків голосування проти Сталіна (289 з 292 бюлетенів "проти" було вилучено!).

...Сьогоднішня гласність щодо історії, переоцінка ряду її етапів і ролі особистостей в ній — результат прагнення нашого суспільства до пізнання правди... Правда потрібна не для того, щоб тільки когось опорочити, тим паче з кимсь звести рахунки, а когось вознести в ангели.

Ангели населяють небеса, та й то лише на іконах, а не живу історію людей. Ми пильно вдивляємося у власну історію, щоб знати точно, чого нам треба позбутися. Позбутися остаточно й безповоротно.

Серго Мікоян доктор історичних наук "Покаяння і спокута" ("Советская культура", 18 серпня 1988)
* * *

Е. І. У вашій статті "На першому етапі війни", опублікованій в журналі "Коммунист" (19, 1988), мене зацікавила думка про те, що ні в одній галузі людської діяльності не стоїть так гостро питання про якісь керування людьми, як у збройній боротьбі. Історичний досвід показує, якою велетенською трагедією для країни під час війни оберталась некомпетентність стратегічного керівництва.

Згадаємо думку Енгельса з приводу італійської війни 1859 року. У битві під Сольферино молодий, але хвалькуватий австрійський імператор Франц-Йосиф раптом загордився, що він може не гірше військових-професіоналів приймати рішення і керувати арміями в