Дмитро Анатолійович Жуков - Небо над Іраном ясне

Зокрема, в підході до тлумачення принципу шостого безгрішного імама Джафара Садика, який виправдовував пристосування шиїтів до несправедливого правління з почуття самозбереження. Поставивши собі за мету повалити тиранічний режим, Хомейні закликав до відкритої боротьби, але з тактичних міркувань допускав проникнення деяких молодих мулл і студентів в апарат влади. Допускав і терористичні дії. Але у всіх випадках, якщо борець гинув, то його оголошували "шахідом" (мучеником за віру).

        Ідея жертовності зіграла потім велику роль в революції. Студентів на своїх лекціях він закликав йти в низи міст і сіл, готувати революцію і в разі масових виступів бути в перших рядах, незважаючи на смертельну загрозу.

        Показав він себе і чудовим організатором. У Неджефі і Кумі були створені досить потужні групи з молодих мулл, викладачів, талібів, яких він підбирав сам, виховував і давав таємні доручення. Вони охороняли свого імама, служили гінцями в різні країни, звідки надходили великі кошти в Фонд Хомейні.

        Своїм лідером його тепер вважали шиїти не тільки Ірану, але і Лівану, Пакистану, Кувейту, Саудівської Аравії, Бахрейну. Через Фонд фінансувалася боротьба палестинців проти ізраїльських окупантів, загони Хезболли та інші військові формування, а також підготовка майбутніх бійців революції за кордоном. Особливо активно допомагали йому сини Мустафа і Ахмед, його секретарі та скарбники, які самі вже отримали солідну освіту і високі духовні звання.

        Ідеї Хомейні залучали на його сторону не тільки, як кажуть в Ірані, "людей з базару", але й університетських інтелектуалів, налаштованих опозиційно до шахського режиму. Було б несправедливо не згадати інших шиїтських теоретиків, таких як Алі Шаріаті, Мехді Базарган, аятолла Мотаххарі, Бехешті, Телегані і ще багатьох, які були генераторами реформаторських і революційних ідей, і постраждали за свої переконання. Однак розвитку цієї теми перешкоджає брак місця, а не їх складні взаємини з Хомейні.

                                      * * *

        До літа 1978 року аятолла Хомейні випустив безліч звернень, з яких черпалися гасла народних виступів. Їх можна згрупувати так:

        1. Шах - агент США і Ізраїлю, джерело всіх зол, він стоїть на краю прірви і повинен бути відсторонений разом з усією династією Пахлаві. На ньому кров жертв, і всякий, хто не прагне до помсти за них, здійснює зраду щодо ісламу.

        2. Конфліктів між собою не повинно бути, тільки згуртування і взаєморозуміння народу, як і самопожертва в ім'я ісламу і Корану, вирве колоніалізм з коренем. Мовчання і смиренність, пацифізм і будь-які заклики, що ведуть народ в сторону від загального повстання, повинні бути засуджені, бо зараз вони - від диявола.

        3. Ніякого відділення релігії від політики, будь-яка політична сила без духовенства не варта і гроша, а тому антиісламські елементи повинні бути вигнані з революційно налаштованого середовища. Навіть в ім'я повалення шаха не можна співпрацювати з марксистами, які, згідно із їх поняттями, неодмінно завдадуть удару в спину.

        Шах метався в зачарованому колі, його агентам не було ходу в тисячі мечетей, де кувалася революція. В місяць Рамазан, який співпав з липнем 1978 року, після молитовних зібрань народ виходив на вулиці, вигукуючи: "Смерть шахові!" і піддавався репресіям і розстрілам. Нові жертви розпалювали фанатизм, який лякав шаха, що йшов на ліберальні поступки, лише плодячи безліч партій, груп, асоціацій. Але число його прихильників було малим, вони тонули в загальному русі.

        Призначений новим прем'єр-міністром масон Джафар Шаріф-Імамі ратував за "уряд національного примирення", прикидався відчайдушним правовірним, їздив в Кум до аятолли Шаріатмадарі, якого готували через відстороненість від політики на місце номінального глави шиїтського духовенства, але було вже пізно. Вимоги імама Хомейні ставали дедалі жорсткішими. Всю парламентську діяльність і партійну метушню він вважав марною до повстання народу, соціальних змін і культурної революції, заснованої на мусульманській етиці. У своїй ізоляції він не міг безпосередньо спілкуватися з народом в Ірані, але ЗМІ всього світу не могли пройти повз видатні події та висловлювання імама. Ефір був сповнений повідомлень про них, технічний прогрес став на службу тому, кого і Вашингтон, і Москва звинувачували в "біснуванні".

        Цікаво, що чимала частина населення Ірану, оброблена телевізійною та іншої пропагандою, що сприйняла "вестернізацію", яка звикла вже до розбещеності, егоїстичності, несправедливої наживи, відвідування різноманітних аморальних місць, під впливом наелектризованої обстановки, громадської думки, замислювалася над сенсом свого існування, переймалася благочестям і загальними настроями, змінювалася на очах.

        Сучасні адепти психотронної війни зазнавали поразки. Відпрацьовані до дрібниць прийоми доведення суспільства до морального розпаду і почуття рабської приреченості, які спрацювали в Росії, де народ дозволяє зневажати собою нахабно і відкрито, оскільки звик жити в умовах казарменого атеїзму за сімдесят років подвійного мислення. В Ірані релігійні почуття і традиції не встигли вивітритися з народної товщі. І крім того, все-таки залишається загадкою миттєвий спалах загальнонародної однодумності і дій в шарнірах світової історії, що вселяє надію на запобігання безглуздій загибелі Росії, незважаючи на чудово оснащене технічно підбурення до відцентровості. Ісламська революція і фігура Хомейні ще чекають допитливих дослідників, хоча людство і не схильне вчитися на власних помилках…

        7 вересня 1978 року в зв'язку з закінченням мусульманського посту, духовенство організувало гігантську демонстрацію, в якій брали участь жінки в чадрах. Люди скандували гасла: "Незалежність, свобода, ісламське правління!", "Аллах великий, Хомейні - наш вождь!" Сидячі у вантажівках військові не втручалися, їм кидали квіти. Було оголошено, що на наступний день призначається маніфестація на тегеранській площі Жале, яку згодом перейменували в Площу шахідів (мучеників).

        Зранку в п'ятницю, пізніше названу "кривавою", по радіо оголосили про введення воєнного стану в Тегерані та інших містах. Незважаючи на це, на вулиці столиці вийшло понад мільйон людей. Військовим було наказано відкрити вогонь. До сих пір не можуть підрахувати, скільки тисяч людей загинуло в той день. "Ми вам квіти, а ви нам - кулі!" - кричали люди. Але армія, вимуштрувана американськими та ізраїльськими радниками, була безжальна.

        З цього дня демонстрації і розстріли не припинялися. Прихильники Хомейні озброювалися і їх міцно збиті групи давали відсіч. Також все населення не дотримувалося комендантської години. Мені розповідали, що ночами плоскі дахи будинків заповнювалися жителями, які хором вигукували: "Аллах Акбар!", "Геть шаха!", "Слава Хомейні!" Автоматні черги чути було у всіх закутках, але варто було військовим проїхати далі, і нічні крики поновлювалися.

        Імам Хомейні звернувся до народу із закликом почати загальний страйк. Відгукнулися всі, навіть службовці Центрального і приватних банків, що жадали підвищення зарплати. Це затримало виплату зарплати робітникам промислових підприємств, і ті негайно припинили роботу, зажадали звільнення особливо ненависних майстрів, поліпшення житлових умов. Страйкували медики і залізничники, службовці міністерства фінансів, торгівлі, юстиції…