Агата Крісті - Запізніла розплата

тепер я хотів би повернутися до вашого нерозсудливого вчинку. Сподіваюсь, ви нічого від мене не приховуватимете?

— Ви маєте на увазі те, що сталося вранці? — я намагався говорити якомога байдужіше.

Та хто може змагатися з Пуаро! За кілька хвилин він примусив мене розповісти про ранкові події, не пропускаючи жодної деталі.

— Дуже романтична історія. До речі, як звуть ту чарівну молоду особу?

Я повинен був зізнатися, що не знаю її ймення.

— Ще романтичніше! Перша зустріч у вагоні, а друга — тут, на місці злочину. Як кажуть, подорожі кінчаються зустріччю закоханих…

— Не говоріть дурниць, Пуаро.

— Вчора — панночка Добрей, сьогодні — панночка… Попелюшка! Ви велелюбний, Гастінгсе! Вам треба б подбати про власний гарем!

— Смійтесь, смійтесь… Панночка Добрей дуже гарна дівчина, я у захопленні від неї і не соромлюся говорити про це. Що ж до другої, то вона не викликає у мене жодних почуттів. Я не сподівався навіть знову зустрітися з нею.

— Не збираєтеся побачитися з панночкою Попелюшкою?!

Це дивне запитання пролунало радше як наказ. Пуаро кинув на мене роздратований погляд, і враз перед очима спалахнули, немов написані вогнем, слова «Готель «Маяк». Я знову почув її голос: «Завітайте до мене…» Я відповів Пуаро якомога зневажливіше:

— Вона запрошувала мене прийти, та, певна річ, я не піду.

— Чому «певна річ»?

— Ну, просто не хочу.

— Панночка Попелюшка зупинилася в готелі «Англетер», коли не помиляюсь.

— Ні, в готелі «Маяк».

— Справді. Вилетіло з голови.

На мить у мене з'явилося передчуття чогось недоброго. Я був переконаний, що не згадував у присутності Пуаро назву готелю, в якому зупинилася дівчина. Подивився на мого друга. Він за звичкою різав шматок хліба на невеличкі кубики і, здавалося, повністю був занурений у цю роботу.

Каву ми пили просто неба і милувалися морем. Пуаро викурив одну з своїх маленьких сигареток. Потому витяг із кишені годинника:

— Потяг до Парижа відходить о другій двадцять п'ять. Уже час іти.

— До Парижа? — здивовано вигукнув я.

— Ви не помилились, мій друже.

— Ви їдете до Парижа, Пуаро? Чого?

Відповів він дуже серйозно:

— Шукати вбивцю пана Рено.

— Гадаєте, він у Парижі?

— Абсолютно певен, що його там нема. Однак шукати я повинен саме там. Ви нічого не розумієте, та я все розповім, коли настане час. Повірте: мені конче необхідно поїхати туди. Ненадовго. Цілком імовірно, що я повернуся завтра. Не пропоную вам їхати зі мною. Залишайтеся тут і не зводьте очей з Жіро. Не залишайте одного пана Жака Рено.

— Ви нагадали… Я хотів би спитати у вас одну річ, — сказав я. — Звідки ви дізналися про стосунки Жака з Мартою Добрей?

— Дорогий мій друже, я знаю людей. Зведіть в одному місці такого юнака, як молодий пан Рено, і таку гарну дівчину, як Марта, і не треба бути пророком, аби здогадатися, до чого це призведе. Я знав також про сварку між батьком і сином. Вона почалася або через гроші, або через жінку. Юнак був вкрай розлючений — про це нам розповіла Леоні, — і я вирішив, що причиною тому була жінка. І не помилився.

— Ви з самого початку знали, що вона кохає молодого Рено.

Пуаро всміхнувся:

— В усякому разі, я бачив, що у неї занепокоєні очі. І завше, згадуючи панночку Добрей, думаю про неї, як про дівчину з занепокоєними очима.

Від його похмурого голосу я зніяковів.

— Що ви хочете сказати, Пуаро?

— Гадаю, ви скоро про все дізнаєтесь. Та мені вже треба поспішати.

— Я проведу вас до станції.

— Ні в якому разі. Забороняю! — Він промовив це так владно, що я зовсім зніяковів. — Я не жартую, друже. До побачення!

Коли Пуаро пішов, я просто не знав, куди себе подіти.

Знічев'я побрів на узбережжя, спостерігаючи тих, що купалися в морі. Але в самого не виникло ані найменшого бажання залізти у воду. Мені кортіло зустріти Попелюшку в якомусь чудернацькому купальному костюмі, та її ніде не було. І тут мені спало на думку, що, врешті-решт, з мого боку буде лише проявом ввічливості завітати до дівчини, поцікавитися, як вона почувається. А вже після цього можна буде остаточно поставити крапку на стосунках з нею. До того ж може статися, що вона знову з'явиться на віллі, щоб побачитися зі мною, і не виключено: її візит спричиниться до нових неприємностей. Отож я полишив пляж і попрямував до міста. А скоро опинився перед вельми скромними готелем «Маяк». Я не знав прізвища дівчини, і це вкрай мене бентежило. Щоб зберегти гідність, я вирішив зайти всередину й обдивитись. Можливо, вона в холі чи в кімнаті відпочинку? Але її ніде не було видно. Деякий час я чекав, а далі відвів швейцара набік і тицьнув йому в руку п'ять франків.

— Я хочу побачити даму, котра зупинилась у вас. Молода англійка, невисока на зріст, темноволоса. Я не запам'ятав її прізвища.

Швейцар заперечно похитав головою, ледь стримуючи посмішку.

— У нас така дама не зупинялась.

— Але вона сама мені сказала, що живе тут.

— Напевно, добродію, ви припустилися помилки чи, що вірогідніше, помилилася дама. Бо сюди вже приходив один пан і питав про неї.

— Що ви кажете! — здивовано вигукнув я.

— Так, пане. Пан змалював її так само, як і ви.

— Який він із себе?

— Невисокий на зріст, зі смаком одягнутий, дуже охайний, зі щетинистими вусами, дещо дивною формою голови і з зеленкуватими очима…

Пуаро! Так ось чому він не дозволив мені супроводити його на вокзал. Яке нахабство! Навіщо він тиче носа не в свої справи? Невже вважає, що мені потрібна нянька?..

Подякувавши швейцарові, я вийшов з готелю зовсім розгублений і не знав, що робити далі. Розшукувати Попелюшку чи, може… Тільки що, як вона чекає на мене? Могла ж дівчина через неуважність назвати мені інший готель. Але тут в мене майнула інша думка: а чи була то неуважність? Може, Попелюшка навмисно приховала своє прізвище і дала неправильну адресу Чим більше я міркував, тим глибше впевнювався, що з якихось причин вона не бажала, аби наше знайомство переросло в дружні стосунки. Все це дратувало мене, і до вілли Женев'єв я дістався у поганому настрої. Обійшовши будинок, втомлено опустився на невеличку лавку біля сарайчика і замислився.

Мої роздуми сполохали голоси, що чулися зовсім близько. За мить я збагнув, що розмова точилась у садку вілли Маргарет. Я навіть упізнав голос прекрасної Марти.

— Любий, — говорила вона, — невже це правда? Невже всі наші прикрощі лишилися позаду?

— Ти ж знаєш, Марто, — відповів Жак