Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови Том 1

імені війська. Цінували мене козаки. Та й у походах не знав я поразки… І ось вже вісім років, як я гетьманую… Але не забув я старих образ. Настане день, коли Ян Аксак і всі королев'ята довідаються, як можна наступити на горло Петрові Конашевичу. Не час ще говорити про це, але день і ніч готую я панам свій рахунок. Гартую військо, збираю нечувану силу і рано чи пізно продиктую панам свою волю.

І стільки сили й зненависті бриніло в його тоні, так блимнули в місячних присмерках його вузько посаджені очі, що Насті стало моторошно. Вона зрозуміла, що ця людина фанатично прагне своєї мети і без вагань змете все, що стане на її шляху. І ще зрозуміла, що його кохання тільки тоді буде непорушне й вічне, коли буде у них одна мета, один спільний життєвий шлях, — і стримано і серйозно сказала тому, хто мусить стати супутником її життя: — Я покохала тебе, Петре, не знаючи, хто ти, але лише тепер я зрозуміла, що ніхто й ніщо не вирве тебе з мого серця.

І Сагайдачний зрозумів: міцно стиснув він її руки щирим братнім стисканням і довго сидів нерухомий, стриманий і зосереджений в своєму щасті.

Утікачі

Після вечері втомлені ляхи відразу почали вмощуватися на ночівлю під возами Данила Коржа. Юзик одразу міцно заснув. Заснули й обидва брати Крушинські, мовчазні й кремезні хлопи з вотчини пана Бжеського, але Владек та Стах довго зітхали, довго хрестили кістляві груди і щось шепотіли — чи то молитви, чи то гіркі скарги богові на свою гірку хлопську долю. Явір тихо шелестів над ними, і місячне сяйво ледве пробивалося крізь його пишний намет і де-не-де кропило землю й вози срібними дукатами.

Та не милувалися втікачі красою липневої ночі: майбутнє стояло перед ними непрониклою темною завісою, за якою ввижалося їм чимало лиха, злиднів і непереможних перешкод.

— Матка боска Ченстоховська, — зітхав Владек Зоблоцький. — Що тепер діяти? Мабуть, дійсно залишитися тут, на хуторі, як пропонує нам старий сотник? Але ж чи він дійсно нас візьме? Адже ж він двічі спитав, чи ми не хворі… бо ж хворий хлоп нікому не потрібний. Та й пан Бжеський, мабуть, кинеться нам навздогін, або тен клятий Янек Свенціцький пронюхає, куди подався Корж. Тоді — кінець. Скарають нас на горло, як скарали позаторік бідолашного Збишка та Єнджика…

І жахлива картина страти двох парубків з їхнього села так і постала перед його очима. Він ніби знов почув розпачливі зойки та голосіння напівбожевільних від горя матерів і побачив передсмертні корчі обох стратенців.

— Ні, козацька старшина все ж значно краща, — зітхнув він, вкриваючись якимсь дрантям. — І пахолки тутешні такі кремезні й гладкі, і до нас ставляться добре, хоч ми й ляхи… Завзяті вони: люблять волю… Та й хазяїн ніби теж людина хороша. Годує добре, не рахує кожної скибочки… — додав він, позіхаючи і вже зовсім заплющив очі, коли Стах раптом напівпідвівся і зашепотів йому на вухо:

— Так, треба тут залишитися. Якщо Бжеський надумає нас шукати, то шукатиме там, у нашому селі, бо ж у кожного за батьківщиною серце скемить… А тут добре жити. Земля родюча, і кожен сам собі — пан. Хату б збудувати та назавжди б загніздитися:

Сказав Стах — і раптом гострий біль голкою прохопив йому серце. Він згадав свою Ядзю, кохану і втрачену Ядзю…

Ще під різдво дозволив старий пан їм одружитися. Бучно і весело святкували своє весілля. Допіру повернулися з костьолу, сіли за стіл і випили першу чарку. Весело грала музика, скрипка та дві сопілки, веселий гомін та старовинні весільні пісні не вщухали. Раптом із дзвоном та, галасом зупинилися перед хатою сани молодого пана. Бундючно ввійшов він до хати з кількома підпанками, глянув на Ядзю, яка з низьким уклоном вже підносила йому, як почесному гостеві, повну чарку старого меду, і щось пошепки наказав своїм супутникам. Ті з реготом схопили Ядзю, накинули на неї чи то ковдру, чи то теплу конячу попону і потягли в сани. Стах не встиг отямитися, як Ядзю кинули в сани, панич стрибнув у них — і коні помчали, тільки снігова курява завихорилася за ними, блимаючи на низькому січневому сонці яскравими кришталевими іскрами…

Вночі Стах пробрався на фільварок, в безмовний парк, видерся на гіллястий дуб під вікнами молодого панича. Він бачив, як розпачливо відбивалася Ядзя від молодого розпусника, як пручалася й вигиналася в його обіймах впійманою рибкою. Не пам'ятаючи себе, вдерся він в палац, знайшов в лабіринті кімнат ту кляту спочивальню і вдарив молодого магната важким бронзовим канделябром. Почувши, як хруснули кістки під ударом, тікав у ніч крізь ліси ймиболота, хоч ніхто не гнався йому навздогін. До весни переховували його лісники, а з першим теплом рушив він на південь від села до села, ховався по лісах та болотах і, виснажений, слабий, десь на Дніпрі піддався обіцянкам шахрая-осадчого і пішов на «слободи» до Бжеського. На Сивері він трохи очуняв, підгодувався, але жив єдиною мрією — дістатися Січі і стати воякою-козаком. Кожну вільну хвилину ходив він до Коржа та інших сиверян, просив навчити його битися ша6лею, стріляти з мушкета й пістоля, і коли Юзик натякнув йому, що є надійні попутники, не вагаючись, зібрався в путь. Але не врахував він того, що півроку звірячого блукання по лісових хащах та болотах значно підкосили його сили, і тепер, опинившись на хуторі старого сотника, зрозумів, що до Січі йому не добратися, що треба тут перебути. І тільки жах, що Повчанський не візьме такого кволого хлопа, тепер обсипав його спину морозом.

А в клуні, на запашному свіжому сіні, розташувалися троє пахолків Повчанського з челядниками пана Бжеського. Вони добре виспалися вдень, і, дивлячись на тьмяну смугу Чумацького Шляху, повільно перекидалися словами.

— Звідки ж ви будете? — спитав Максим старшого з утікачів.

— Зараз із Сивери, але ж я волинський, з маєтку Острозького.

— А я з-під Кам'янця, від Потоцького.

— Якого Потоцького? Того, що й на Брацлавщині? — здивувався Максим.

— Еге ж! Землі в нього до чорта. Де не поїдеш — скрізь маєтки Потоцького: і на Волині, і в Великій і в Малій Польщі, і на Брацлавщині… І всі кленуть його вдень і вночі.

— А я не знав, що на Брацлавщині вже панщина, ніби про себе зауважив Тимко. — Два роки тому там ще «слободи» були.

— Воно як де. У Потоцького, наприклад, вже минулися «слободи», а