Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови Том 1

Настя слухала уважно, закусивши нижню губу і зосереджено зсунувши брови. Спочатку вона ніби образилася на нареченого, потім трохи злякалася його вимог. Вона й сама мріяла про бали й бенкети. Про них вона чула чимало напівфантастичних розмов і часто з жахом відчувала, яка вона безпорадна дикунка і як не підготована до життя.

— А де ж я там житиму? — спитала вона недовірливо.

— В однієї пані, яка буде тобі найкращим прикладом і найкращим учителем, бо вона надзвичайно розумна й oсвічена жінка.

— А хто та пані? Як її звуть? — спитала вона по хвилі

— Галшка Гулевичівна, дружина маршалка[57] мозирського Стефана Лозка. Сам Лозко старий і кволий, а пані Галшці років із-тридцять п'ять. Дочка її від першого шлюбу одружилася з сином Аксаковим, і залишився у неї тільки хлопчик-підліток.

Настя мовчала, задумливо гризучи травинку.

— Ну, то як же, Настю? Згодна? — повторив Сагайдачний.

— А де ти зимуватимеш? — спитала вона замість відповіді.

— Та, певне, теж у Києві. Справ у мене там сила. Приїзди. Ми бачитимемося щодня.

Настя підвела на нього сором'язливо-радісні очі і, замість відповіді схилила йому голову на плече.

Дорога круто завертала вбік, у долину, де тьмяно блищало озеро. Вони присіли на узбіччя біля дороги, і Настя зненацька заговорила тихо, таємниче, як діти, що повідають одне одному свої заповітні думки.

— Знаєш, Петре, ось ти бажаєш, щоб між нами не було ніяких недомовок і таємниць. Адже. ж я зовсім не знаю, хто ти і що. Втретє приїздиш ти до нас, і все якось виходить, що нема в нас часу поговорити. Розмовляєш-розмовляєш, а потім бачиш, що головного і не сказано. Розкажи мені, хто ти, де народився, де виріс — все-все. Сагайдачний хвилинку мовчав, ловив і зв'язував уривки минулого, потім заговорив, дивлячись на темну хмару над обрієм, що де-не-де здригалася блискавицею.

— З-під Самбора я, з села Кульчиць… Батько загинув у Московщині, ще за Стефана Баторія. Лишилися ми з матір'ю сиротами. Ніхто не знає, скільки лиха й злиднів ми зазнали… І все ж, поховавши всіх інших дітей, мати віддала мене в науку до школи князя Костянтина Острозького. Важко було хлопові до неї потрапити.

— Як то? — здивовано урвала Настя. — Невже ти не шляхтич? А татко казали…

— Як тобі сказати… Я з околишньої шляхти, що не має ні кілка ні дрючка. Багато нас таких у Самборщині.

— Ось воно що!.. А я гадала… — проказала Настя, і в її тоні забриніло погано приховане розчарування. — А звідки ж у тебе герб?

Сагайдачний сіпнув плечем.

— Хіба ж тобі не все одно, моя зіронько? Хай я не з пишного панства, а втім, турецький султан боїться Петра Конашевича, і пихливий коронний гетьман Жолкевський пише мені чемні листи й посилає послів. Чує старий лис нові часи, як жаба зміну погоди… А я бажаю, щоб ти кохала в моїй особі людину, а не шляхтича і не герби.

Насті стало соромно.

— Та це ж. татко казали, а не я… Він усім розповідає, що ти шляхтич, ну я… А мені все'дно, їй-бо… Я люблю тебе, і нікого мені не треба на цілому світі: ані князів, ані королів… А коли не віриш, так… я ніколи цього не робила… Ані батькові, ані матері, ані панотцеві…

І Настя швидко схилилася, і припала до руки Сагайдачного. Він весь здригнувся, сіпонув руку і схвильовано й ніжно схилився до неї.

— Ну а далі? Розкажи мені все-все, — просила вона, коли він заспокоївся.

— Далі? Закінчив я Острозьку школу. Князь Костянтин надумав вирядити мене за кордон, як найкращого учня. А для цього потрібні були папери про те ж саме кляте шляхетство, а їх у мене й не було….

Настя щільно притулилася до нього і дивилася йому просто у вічі, як дитина, якій розповідають чарівну казку. Та й що може бути кращого і цікавішого над оповідання коханого про себе.

— Ну? Що ж далі? — схвильовано приспішала вона.

— Забрав я папери одного шляхтича, забитого в бою, і подався з ними за кордон. Ось чому в жодному університеті не чули за Петра Конашевича. А вчився я цілих п'ять років і, повернувшись, знову взяв своє справжнє ім'я і пішов служити до Конецпольських в їх почтах[58]. Та незабаром кинув я Конецпольських і подався до Києва, до Аксака. Але й там не знайшов я талану…

Щось гірке забриніло в тоні Сагайдачного. Настя відчула цю гіркоту й обережно провела рукою по руці, нареченого.

— Образили? — напівголосно спитала вона.

Сагайдачний на мить запнувся, ніби стало йому боляче пригадувати, але потім опанував себе.

— Гірше… Нікому й ніколи я цього не розповідав… Покохав я доньку Аксакову. І вона покохала мене. Але магнат не міг віддати її за бурлаку. Хоч як ховали ми наше кохання, а знайшлися добрі люди — відкрили батькові очі. Він викликав мене до себе, ніби в якійсь справі, і наказав відшмагати мене перед усім панством, потім вкинути до в'язниці як бунтівника й державного злочинця. Все міг би я стерпіти — і кайдани, і навіть смерть, але такого знущання не міг. Я втік на Січ, і з тих часів не випускаю шаблю.

— Ну а вона? — напружено спитала Настя, несвідомо ревнуючи його до минулого.

— Вона не знала, де я, чекала на мене, мучилася. Аксак перехопив мої листи і примусом одружив її З луцьким каштеляном, розпусним і хворим дідом. Вона не витримала знущання і отруїлася, приславши мені хрестик і пасмо волосся на пам'ять.

— Нещасна, — щиро й полегшено зітхнула Настя. — Ну а ти?

— На Січі пристав я спочатку до голоти, бо, крім штанів та сорочки, не мав нічого, навіть шаблі. Зробив я собі лука та сагайдака, звідки й пішло моє прізвище. Потрапив я в молодики до військового шевця Хоми Причепи. Він вивчив мене добре битися на шаблях і всіх низових звичаїв і вже думав засадити мене за чоботи, але тут я став дибки. Він довго гнівався на мене, але коли його було обрано на курінного отамана, він сам вдався до мене по допомогу. Незабаром став я його правицею, бо без мене не міг він кроку ступити. Потім пішов я в походи. Щастило мені в боях. За п'ять років став я і сам курінним отаманом, а потім писарем війська Запорозького. І тоді все сталося по-новому. Знадобилася мені тоді і латинь, і чемність, і шляхетські звичаї. Доводилося мені пйсати і цісареві, і королеві, і цареві московському… І перемови вести від