Франц Кафка - Твори: оповідання, романи, листи, щоденники

Подружжя Замзи посідали в постелі і, перелякані поведінкою робітниці, довго не могли збагнути, що вона сказала. Потім посхоплювалися з ліжка, кожне на свій край, пан Замза накинув на себе ковдру, а пані Замза просто в нічній сорочці зайшла до Ґреґорової кімнати. Тим часом відчинилися також двері з вітальні і з’явилася Ґрета — відколи в них були пожильці, вона спала там, — зовсім одягнена, ніби й не лягала в ліжко, та й бліде обличчя, здавалося, свідчило про те саме.

— Мертвий? — мовила пані Замза і запитливо глянула на робітницю, хоч могла й сама пересвідчитись у цьому, бо й так було видно, що Ґреґор неживий.

— Мені здається, що мертвий, — відповіла робітниця і на доказ своїх слів ще далі посунула Ґреґорове тіло мітлою. Пані Замза підвела руку, ніби хотіла стримати мітлу, проте не зробила цього.

— Ну, слава тобі Господи! — сказав пан Замза і перехрестився. Всі три жінки й собі почали хреститися. Ґрета, що не зводила очей із тіла, сказала:

— Гляньте, який він худий. Він уже давно нічого не їв. Усе, що ми йому клали, так ціле доводилось і вимітати.

І справді, Ґреґорове тіло було зовсім пласке й висохле; власне, це аж тепер стало видно, бо воно не було вже підняте на лапках і лежало все на видноті.

— Зайди на хвильку до нас, Ґрето, — мовила пані Замза, сумно всміхаючись, і Ґрета, все ще озираючись на тіло, пішла за батьками до їхньої спальні. Робітниця прихилила двері й відчинила навстіж вікно. Хоч ще було дуже рано, у свіжому повітрі відчувалося тепло: адже кінчався вже березень.

Зі своєї кімнати вийшли пожильці й здивувалися, що на столі немає сніданку; за них забули.

— Де сніданок? — понуро спитав середній пожилець у робітниці. Та приклала пальця до вуст і кивнула їм на Ґреґорову кімнату — хай увійдуть і подивляться. Пожильці зайшли і, заклавши руки в кишені поношених сурдутів, поставали навколо Ґреґорового тіла. В кімнаті тим часом повиднішало.

Рантом двері із спальні відчинились, і на порозі з’явився пан Замза в мундирі; жінка й дочка підтримували його під руки. Вони були трохи заплакані; дочка тулилась обличчям до батькового плеча.

— Забирайтеся геть із мого дому! — мовив пан Замза і показав на двері, не відпускаючи від себе дружини й дочки.

— Що ви хочете цим сказати? — трохи сторопіло спитав середній пожилець і солодко всміхнувся.

Решта двоє тримали руки за спиною і безперестанку терли їх, ніби радісно чекали великої сварки, що мала для них добре скінчитися.

— А те, що чуєте, — відповів пан Замза й однією лавою з жінками, що підтримували його, підступив до пожильця. Той спочатку стояв тихо, дивлячись собі під ноги, ніби обмірковував своє нове становище.

— Ну, коли так, то ми йдемо, — сказав нарешті він і глянув на Замзу, ніби у своїй покірливості, що раптом опосіла його, навіть на це просив дозволу.

Пан Замза лише мовчки покивав головою, сердито дивлячись на нього. Тоді пожилець справді сягнистим кроком рушив до передпокою; його друзі, що вже з хвилинку як перестали терти руки і уважно стежили за розмовою, потюпали за ним, наче боялися, що пан Замза перший зайде до передпокою і роз’єднає їх з ватажком. У передпокої всі троє познімали з гачків капелюхи, взяли свої ціпки, мовчки вклонились і залишили помешкання. З якогось цілком необґрунтованого, як виявилося, недовір’я пан Замза вийшов з дружиною та дочкою на помісток; перехилившись через поруччя, вони дивилися, як пожильці хоч повільно, але неухильно спускались довгими сходами донизу: на кожному поверсі вони робили закрут, зникали з очей і за мить знову з’являлися; що нижче вони спускалися, то менше ними цікавилась сім’я Замзи, а коли їм назустріч почав підійматися, гордовито ступаючи, різників помічник з ношею на голові і скоро поминув їх, пан Замза з родиною залишили поруччя і, ніби їм спав тягар з пліч, повернулися назад до помешкання. Вони поклали собі сьогодні добре відпочити й погуляти; і обоє старих, і Ґрета не тільки заробили цей відпочинок, а й конче потребували його. І вони сіли до столу писати три пояснювальні листи: пан Замза своїй дирекції, пані Замза — замовникові, а Ґрета — господареві крамниці. Коли вони саме писали, зайшла робітниця сказати, що вже йде, бо скінчила ранкову роботу. Всі троє, схилившись над листами, спочатку лише кивнули, не дивлячись на неї; проте робітниця не йшла, і вони сердито підвели голови.

— Ну? — мовив пан Замза.

Робітниця стояла в дверях і всміхалася, ніби мала сповістити їм якусь велику радість, але хотіла зробити це аж тоді, коли її добре поспитають. Майже пряме маленьке страусове перо в неї на капелюшку, що, скільки робітниця була в них, завжди дратувало папа Замзу, колихалося на всі боки.

— То що ви хочете? — спитала пані Замза, яку робітниця найбільше поважала.

— Ну… — почала робітниця і зайшлася веселим сміхом, — ну, вам нічого клопотатися, де діти ту погань. Усе вже зроблено!

Пані Замза й Ґрета схилилися над листами, ніби мали намір писати далі; пан Замза, помітивши, що робітниця хоче розповісти все докладно, рішуче спинив її рукою. А що їй не дозволили говорити, вона згадала, що дуже поспішає, сказала ображено «адью вам!», повернулась і вийшла, так грюкнувши дверима, що аж вікна забряжчали.

— Ввечері ми її звільнимо, — мовив пан Замза, проте ні жінка, ні дочка не обізвалися — робітниця, здавалось, порушила їхній ледве здобутий спокій. Вони підвелися і, обнявшись, підійшли до вікна. Пан Замза повернувся в кріслі у їхній бік, хвилину мовчки дивився на них, тоді сказав:

— Ходіть-но сюди. Забудьте нарешті те, що було. І не кидайте мене напризволяще.

Дружина й дочка відразу підійшли до старого, почали біля нього упадати й швидко докінчили свої листи.

Потім усі троє вийшли з помешкання, чого не робили вже місяцями, і поїхали електричкою на природу, за місто. Вони сиділи самі на весь вагон, заллятий сонцем. Зручно вмостившись, родина обговорювала свої надії на майбутнє, і виявилося, що вони не такі вже й погані, як добре зважити. Всі троє мали цілком пристойну працю, а надалі сподівалися мати й ще кращу — раніше вони про це просто не питали одне в одного. А тепер їхнє становище, звичайно, найкраще і найлегше поліпшити, змінивши житло; вони хотіли знайти собі менше, дешевше, але зручніше і взагалі практичніше помешкання, ніж їхнє теперішнє, яке ще напитав колись Ґреґор. Отак розмовляючи, пан і пані Замза майже одночасно помітили, що їхня дочка, яка ставала