Андрій Степанович Любка - Кілер. Збірка історій

впливовій і серйозній. Розмова тривала майже

шість хвилин. Жахливі думки про зіпсовану репутацію пронеслися

тоді в голові благородного ідальго.

Як справжній лицар, він вирішив подзвонити і вибачитися. Ну

і набрав Толя цього Вадима, каже йому, мовляв, старий, вибачай,

був п’яний, подзвонив тобі серед ночі, а що говорив – не пам’ятаю,

може, ми навіть про щось домовилися, я тобі міг щось пообіцяти, а

вбий мене – пам’ять відрізало намертво, мертві бджоли не гудуть. А

Вадим таким сумним голосом Толі відповідає: знаєш, Толя, я сьогод-

ні прокинувся, дивлюся на мобільний, а ти вночі дзвонив, ми про

щось говорили, а я – ніфіга не пам’ятаю, бо був жахливо п’яним!

От і поговорили, от і домовилися. «Так ми Україну не побудуємо!»,

– багатозначно підсумував ту розмову Толік Майданський і поклав

слухавку.

Яке відношення має ця історія до віри, можете спитатися ви. А

найпряміше – відповів би вам я.

Бо ви маєте вірити в те, що ця притча має відношення до цари-

ни і уроку віри. Бо, як стверджує наш ідальго, «Віра і тільки віра є

справжньою вірою, оскільки все інше вірою не є!». Тому, якщо ми по-

віримо, що розказана притча має якийсь стосунок до віри, і він біль-

ший, ніж, скажімо, до бухла чи тілесної любові, чи навіть авантюр, то

віра і справді існує, а значить і Україну якось та й побудуємо.

***

Я пишу ці слова пізньої ночі, навпроти мене сидить мій найкра-

щий друг Толік Майданський, він же Інокентій Нерозлийаніграма,

Голий Вася, водій бронепотяга і славнозвісний ідальго Хуан Карлос,

кубинський революціонер і український мачо. Обоє ми вже добряче

напідпитку.

– Андрюха, кінчай дурну писанину, давай допиваємо останню

пляшку, по сигаретці і лягаємо спати, – каже до мене Толя Майдан-

63

ський, ворог Всесвітнього зла, справжній друг всіх знедолених і про-

ституток.

– Толік, а що, кудись поспішаємо? Можемо ж іще трохи посидіти!

– пробую я протестувати.

– Ні, кінчай писанину, п’єм і в люлю. Завтра нам дуже-дуже рано

вставати треба буде!

– Для чого??

– Як для чого?! Воду пити!

– А-а, ясно, а я то думав, що Україну будувати!

Грудень 2010, Вентспілс

64

МАЛЕНЬКА ІМПРОВІЗАЦІЯ

ДЛЯ ФОРТЕПІАНО

Ну гаразд, якщо ви так наполягаєте, то я розповім. Але домовимо-

ся таким чином, що це триватиме не більше тридцяти хвилин, а потім

продовжимо лекцію. І – наголошую – те, що я не встигну вам сьогодні

подати, ви опрацюєте самостійно. Якщо ні в кого немає ніяких запе-

речень, якщо всі погоджуються, так?, то я почну.

Гаразд. Уже точно не пригадаю зараз, скільки саме мені було тоді

років. Точно пам’ятаю, що я вже був молодим науковцем, а не студен-

том. Зрештою, це мало відбутися десь на другий рік після закінчен-

ня моїх університетських студій, тож можу припустити, що мені на

той час виповнилося двадцять два чи двадцять три роки. Час той був

досить дивним, Україна все не могла позбутися постколоніальних

комплексів, влада щоразу змінювалася на ще гіршу, якихось окресле-

ніших перспектив годі було й сподіватися. Знаю, що це все вам схоже

на сьогоднішню ситуацію, але запевняю, що той час був значно кош-

марнішим і дикішим, хоч, як мовиться в затертому анекдоті, і дівчата

тоді були молодші, і пиво холодніше... Словом, ситуація в країні була

дуже непевною, тому якось будувати чи хай навіть планувати своє

майбутнє було справді справою глибоко абсурдною. Зрештою, все це

не має великого значення для історії, котру я вам зараз розповідаю.

Адже такі історії можуть траплятися в будь-яких часах і в бозна-яких

точках планети, всі вони однотипні, зовсім не оригінальні і навіть бо-

дай на йоту не романтичні. Власне тому я й не хотів розповідати про

65

це. Моя історія не така цікава, як ви б могли прочитати в книжках

чи вигадати самі. До того ж щоразу, згадуючи її, мені стає трохи сум-

но, так, саме сумно, бо біль і страждання я вже пережив.. Навіть не

впевнений, що в моєму віці ще можна вповні переживати ці відчуття.

Історії кохання – вони такі банальні, і самі ви ще переживете не одну

таку!

Отож, мені було, скажімо, двадцять три роки і я працював науко-

вим співробітником при кафедрі української літератури університету

в Ужгороді. Всі мої мрії тоді товклися навколо того, щоб стати профе-

сором, в моєму тодішньому уявленні це був шалено романтичний об-

раз. Зараз, з висоти прожитих років, я іронічно на все це дивлюся, але

тоді, молодим, я вірив в цей образ і безмежно прагнув у нього вжи-

тися. Найкумедніше те, що значною мірою ті мої мрії були пов’язані з

бородою. Так, з бородою, вам не причулося. Справа в тому, що в моє-

му розумінні (а мені – не забуваймо! – було о тій порі всього лише 23

роки!) кожен нормальний професор мав мати бороду чи то таку собі

інтелігентську борідку. На той час борода в мене не росла зовсім і я,

молодий невіглас, думав, що як тільки отримаю звання професора,

борода з’явиться і життя буде якимось оптимістичнішим. Ось таким

легеньким помахом чарівної палички – в момент отримання звання в

мене мала з’явитися борода. І тоді б я був цілком задоволений собою,

моє уявлення про своє майбутнє збіглося б з реальністю. Дозволю

собі зауважити, що потім, років так за п’ятнадцять, коли я таки отри-

мав звання професора, а ще через десять став академіком, жодного

бажання відпускати бороду в мене так і не з’явилося і, як можете по-

бачити зараз, бороди я так і не відпускаю, хоч вже ніби й змогу маю.

Як на мене, це страшенно кумедно! Ось так молодість уявляє свою

старість, а вона ж зовсім інша! Але, здається, я відхиляюся від теми.

Робота моя в той час полягала в тому, що я нишпорив бібліотеками,

вичитував старезні журнали, робив собі виписки до товстого зоши-

та, відвідував якісь досить нудні наукові конференції, раз на тиждень

чергував на кафедрі, вів практичні заняття для груп першого, друго-

го і третього курсів, помалу складав собі матеріал для дисертації, а

вечорами читав книжки і пробував складати вірші. О Боже, я справді

тоді хотів бути поетом!