Валерій Федорович Солдатенко - Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi

– Але ж бо є різні стадії божевілля, деякі дається вилічити при відповідній курацїї. Треба тільки подбати про хворого.

– Скажіть, як можна виходити безпросвітного ідіота-маніяка, що сам лізе у прірву й усіх, хто має нещастя бути коло нього, туди ж тягне за собою, та ще у гарячковім бреді бурмоче, що він спасає людськість».

У кінці 1918 – на початку 1919 р. лідери УДХП розробили план усунення Директорії від влади. У цей час радянські війська опановували Україну, а армія УНР розвалювалася на очах. «Необхідно щось робити! Інакше – кінець Україні. Держава наша загине…» – заявив на партійній нараді М. Міхновський. Було вирішено зв'язатися з Є. Коновальцем – комендантом корпусу Січових стрільців, який перебував у Києві, і П. Балбочаном – командиром Запорозького корпусу, що дислокувався на Харківщині. Це були дисципліновані і боєздатні частини армії, командири яких співчували УДХП. З їх допомогою було ухвалено встановити режим диктатури в Україні, добитися нормалізації економічного і соціально-політичного життя, ліквідувати наслідки безладдя й анархії. «Необхідно їхати до Балбочана. Єдина надія на нього», – таким було рішення УДХП.

Сповнений рішучості і надій, М. Міхновський не міг знати, що місія до П. Балбочана – його остання політична акція. Запорозький корпус відступав до Дніпра, і М. Міхновський знайшов його вже у Кременчуці. До того ж М. Міхновський тяжко захворів на плямистий тиф і потрапив до лікарні. Там його було заарештовано радянськими властями й деякий час протримано у в'язниці. Лише завдяки клопотанням місцевої інтелігенції ув'язнення було замінене утриманням під наглядом у приватному помешканні.

Після захоплення Кременчука військами отамана М. Григор'єва він знову опинився на свободі. Однак з політичного життя М. Міхновський був виключений. Важка хвороба підірвала його здоров'я. Він переїхав до себе на батьківщину на Полтавщину.

На початку 1920 р. М. Міхновський опинився в Новочеркаську. Звідти він пробував виїхати за кордон, але денікінці відмовили видати йому, «як непримиренному ворогу Росії», відповідну візу. Чотири роки М. Міхновський прожив на Кубані.

Доля розпорядилася так, що свої останні дні М. Міхновський прожив у Києві. Весною 1924 р. він повернувся сюди, і через деякий час його заарештували органи ДПУ. С. Шемет у своїй посмертній згадці про М. Міхновського писав, що той цікавився життям за кордоном і в одному з небагатьох листів, які зумів переправити з України, писав про бажання покинути Батьківщину. Після кількох допитів його звільнили з-під арешту. Але вже наступного дня, 3 травня 1924 p., трапилося непоправне. М. Міхновського знайшли повішеним у садку будинку, де він квартирував.

До цього часу немає відповіді на питання, що тоді сталося: вбивство чи самогубство? Поховали небіжчика на Байковому кладовищі.

Сьогодні чимало робиться для відновлення пам'яті про М. Міхновського. Правда, підходи до оцінки його постаті і дій залишаються контроверсійними. Мабуть, таке нерідко трапляється, коли мова заходить про неординарну особистість.

Праці М. І. Міхновського

Самостійна Україна. Промова. – Львів, 1900.

Програма Української народної партії. – Чернівці, 1906.

Самостійна Україна. Справа української інтелігенції. – К., 2007.

Література про М. І. Міхновського

Андріевський В. Микола Міхновський (Нарис суспільно-політичної біографи) // Визвольний шлях. – 1974. – № 4. Андріевський М. Микола Міхновський. – Мюнхен, 1950.

Горелов М. Передвісники незалежної України: Історичні розвідки. – К., 1996.

Грушевський М. Спомини. // Київ. – 1989. – № 8—11.

Невідомі документи про Миколу Міхновського // Українські проблеми. – 1994. – № 2.

Кармазіна М. Світ ідей Миколи Міхновського // Нова політика. – 1998. – № 6.

Курас І. Ф., Гурченко Ф. М. Перший речник українського самостійництва Микола Міхновський // Українська ідея та її творці. – К., 1999.

Курас І. Ф., Гурченко Ф. Г., Геращенко Т. С. М. I. Міхновський: постать на тлі епохи // Український історичний журнал. – 1992. – № 9. – С 76—91; № 10—11.

Ліпецький С. М. Міхновський. Міфи історіографії та правда історії // Молода нація. Альманах. – 1996. – Вип. І.

Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – Київ – Філадельфія, 1995.

Мартинець В. Микола Міхновський – піонер українського націоналізму // Політологічні читання. – 1995. – № 2.

Мірчук П. Микола Міхновський. Апостол української державності. – Філадельфія, 1960.

Овсіенко О. Ф., Сарнацький О. П. Невідомі листи М. Міхновського до М. Грушевського // Архіви України. – 2003. – № 1-3.

Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917—грудень 1918рр. – Київ – Філадельфія, 1995.

Солдатенко В. Ф. Ідейний опонент М. Грушевського (полемічні зауваги на полях книги Ф. Турченка «Микола Міхновський. Життя і слово») // УІЖ. – 2006. – № 5.

Ткаченко Ю. «Батько українських націоналістів» (Микола Міхновський) // Віче. – 1995. – № 11.

Гурченко Ф. Г. Микола Міхновський: життя і слово. – К., 2006.

Шемет С Микола Міхновський (Посмертна згадка) // Хліборобська Україна. – Кн. V. – Відень, 1924—1925.

«Тріска великого зрубаного лісу»

(Дмитро Іванович Дорошенко)

Майбутній учасник революційних подій, громадський і державний діяч, вчений-історик, публіцист, народився 8 (20) квітня 1882 р. у м. Вільно в сім'ї військового ветеринара. Походив зі старовинного козацько-гетьманського роду. Освіту здобув у Варшавському, Петербурзькому і Київському університетах (1909 p.). Розпочав активну громадську діяльність спочатку в українській студентській громаді, згодом – в РУП та УСДРП. Набагато пізніше свої політичні уподобання студентської пори коментував так: «Я побачив, що не може бути «свідомого українця» – не соціаліста, чи хоч не радикала, і що не можна принести добра Україні, не «працюючи» в якійсь соціал-революційній партії». Він наголошував, що «не захоплювався ніколи доктринами» і мав нахил «до живого діла» – в «Раді», «Просвітах», Товаристві українських поступовців.

Громадсько-наукову діяльність розпочав 1897 p., друкуючи власні статті спочатку в галицькій, а потім російській та українській пресі. Співпрацював у петербурзькому журналі «Украинский вестник», часописах «Нова громада», «Рідний край», «Рада», журналах «Україна», «Літературно-науковий вісник», а також у Київському товаристві «Просвіта», Українському науковому товаристві. У 1908 р. став одним з найдіяльніших членів ТУП.

Не маючи можливості одержати посаду вчителя в навчальних закладах Києва, Д. Дорошенко 1909 р. переїхав до Катеринослава, де працював у комерційній школі учителем історії. Водночас співробітничав у Катеринославській вченій архівній комісії, редагував «Летопись ученой архивной комиссии», часопис «Дніпрові хвилі» (1910—1913 pp.), був заступником голови Катеринославського товариства «Просвіта». Великий вплив на нього в той час мав Б. Грінченко. Зайнявшись систематичними науковими дослідженнями, Д. Дорошенко надрукував десятки статей про визначних українських діячів і вчених (Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова, Б. Грінченка, М. Грушевського, Г. Барвінок, М. Лисенка, Д. Яворницького, В. Біднова, Я. Новицького