Валерій Федорович Солдатенко - Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi

армії на національно-територіальному принципі, за потребу формування української національної армії: «В цій справі з'їзд визнає: а) що в існуючих військових одиницях та військових частинах всі українські вояки, як офіцери, так і солдати, повинні бути негайно виділені в окремі частини; б) в військових одиницях на фронті виділення повинно провадитись поволі, в залежності від тактичних і інших військових обставин, постільки, поскільки це виділення не буде вносити дезорганізації на фронті; в) що ж до фльоти, то з'їзд вважає, по тим самим мотивам, можливим і необхідним: в Балтійській фльоті укомплектувати декотрі з кораблів виключно командами української національності, що ж до фльоти Чорноморської, то, зважаючи на те, що вона і зараз складається в переважній більшості з українців, – поповнювати її надалі виключно українцями».

Для практичного керівництва процесами формування національних збройних сил при Центральній Раді утворено Український Генеральний військовий комітет у складі 18 осіб. В їх числі: В. Винниченко, С. Петлюра, В. Павленко, О. Пилькевич, I. Луценко, М. Полозов, С. Письменний, А. Певний, Ю. Капкан, М. Міхновський, генерал М. Іванов та інші. Головою комітету обрали С. Петлюру.

Лідери Центральної Ради в той момент зробили все можливе (аж до фізичного відсторонення М. Міхновського із трибуни з'їзду), щоб не допустити збільшення його авторитетного впливу на солдатські кола. Натомість їх же зусиллями на роль очільника військового будівництва всіма засобами висувався С. Петлюра, якого на той час мало знали у військових колах. Однак саме він, не маючи твердих переконань і професійної підготовки, міг бути зручним знаряддям у реалізації курсу М. Грушевського і В. Винниченка.

Згідно з рішеннями Першого Всеукраїнського військового з'їзду через місяць, на початку червня, у Києві мав відбутися Другий з'їзд. Військовий міністр Тимчасового уряду О. Керенський заборонив його. Заборона уряду була зігнорована українськими солдатами й офіцерами і на цей раз. На з'їзд прибуло 2500 делегатів. Тон виступів був рішучий: лунали навіть вимоги проголошення самостійності України. Керівники Української Центральної Ради постаралися, щоб ввести роботу з'їзду в необхідне їм русло. Однак загальний настрій виявився категоричним. В ухваленій резолюції говорилося: «Пропонувати своєму найвищому представницькому органу – Українській Центральній Раді в сій справі (розв'язання українського питання. – В. С.) до Уряду більше не звертатися й негайно приступити до твердої організації краю в згоді з національними меншостями…»

Реакцією на позицію українських вояків – делегатів з'їзду, які на Софійському майдані дали урочисту клятву не залишати Києва, доки Центральна Рада не оголосила державного акту про запровадження автономії, став Перший Універсал. Він був зачитаний на останньому засіданні Українського військового з'їзду 10 січня 1917 р.

В подальших подіях роль М. Міхновського не прослідковується, хоча деякі автори без будь-яких документальних підтверджень намагаються довести, ніби виступ полуботківців (солдат Другого Українського полку ім. П. Полуботка) 5—8 липня 1917 p. стався з ініціативи й за планом М. Міхновського. Буцімто останній зробив це через невдоволення Другим Універсалом, в якому Центральна Рада пішла на істотні поступки Тимчасовому уряду.

Гадається, не варто вдаватися у суперечки з міфотворцями. Досить відзначити, що жоден крок чи документ тих днів не зафіксував причетності до виступу полуботківців М. Міхновського, хоча час доніс до нас десятки прізвищ не лише керівників, а й рядових учасників подій. І це, мабуть, не дивно, оскільки за іншими даними (вони, щоправда, теж не мають абсолютного характеру, оскільки є мемуарними), лідери Центральної Ради домоглися переведення свого конкурента із самостійницькими переконаннями на Румунський фронт, де він і перебував на початок липня 1917 р.

Восени 1917 р. М. Міхновський примикає до створюваної на Полтавщині Української демократично-хліборобської партії, яка зайняла позицію на правому фланзі політичного спектра.

Зовсім не за передбаченнями М. Міхновського розвивався й процес українізації армії, який, незважаючи на масштабність і глибинність, завершився провалом.

Все ж авторитет М. Міхновського залишався в політичних колах високим. Недарма ж австро-німецькі окупаційні власті розглядали у квітні 1918 р. його кандидатуру на ймовірного диктатора (гетьмана), а після того, як їх остаточний вибір на цю роль упав на П. Скоропадського, М. Міхновський рекламувався на керівника уряду авторитарно-монархічної державності.

Призначення не відбулося не стільки через принципово негативне ставлення М. Міхновського до П. Скоропадського та запроваджуваної державницької моделі, скільки через позицію гетьмана. Останній вів «свою гру» і по суті ввів у оману керівництво українських хліборобів-демократів, домагаючись їх прихильності у момент перевороту, і досить швидко «забув» про обіцянки (зокрема, й щодо М. Міхновського), прийшовши до влади (мабуть, свою роль тут зіграли й дуже негативні характеристики, які давали особистості останнього в оточенні П. Скоропадського). А зустрічі, які мав із гетьманом М. Міхновський (хворий, він негайно після перевороту приїхав із рідної Турівки на Полтавщині до Києва, однак був розчарований пропозицією зайняти другорядну посаду і став у легальну опозицію до режиму), навряд чи характеризують його із найкращого боку. Для прикладу – В. Винниченко з огидою, обуренням відкинув пропозицію П. Скоропадського очолити Раду Народних Міністрів. Відмовою на прохання співпрацювати з антидемократичним, репресивним, значною мірою антиукраїнським, режимом відповідали й інші провідні діячі тогочасних українських партій, не бажаючи зрадити себе, свої переконання. У цьому, як і у практично повному несприйнятті гетьманату масами, полягали головні причини падіння режиму, який деякий час тримався лише на силі австро-німецьких багнетів.

Коли влада П. Скоропадського захиталася, а під проводом Директорії почалося повстання, Українська демократично-хліборобська партія виступила з ідеєю примирення сторін і створення національно-демократичного кабінету при збереженні гетьманату. З такою пропозицією, написаною М. Міхновським, у Одесу, до представників командування антантського інтервенційного корпусу, що висадився в чорноморських портах України, виїхали С. Шемет і Любарський-Письменний. Передбачалося, що союзники вплинуть на ворогуючі сторони, примусять їх примиритися. Одночасно М. Міхновський виїхав до Харкова, де знаходився один з найкращих корпусів повстанців – Запорозький. Але обидві місії закінчилися провалом. М. Міхновський і С. Шемет повернулися до Києва ні з чим.

М. Міхновський ставився до Директорії вкрай негативно. У ній він вбачав втілення соціалістичних орієнтацій, яких він не поділяв. Його обурювали спроби голови Директорії В. Винниченка і голови уряду УНР В. Чехівського ввести в Україні якусь подобу радянської системи (трудових Рад) і на цій основі порозумітися з більшовиками, витіснити з політичного життя несоціалістичні партії і групи. Один з членів УДХП В. Андрієвський у своїх споминах згадує розмову з М. Міхновським, яка відбулася у перші дні після вступу військ Директорії до Києва:

«Там (в Директорії. – В. С), пане добродію, не дураки, а ідіоти! Повні і безпросвітні паралітики, котрим одна дорога – до дому божевільних!

Міхновський взагалі темпераментна людина