Еріх Марія Ремарк - Життя у позику

зустріч з життям? — запитав Клерфе. — Той чоловік, який лементує над своєю власністю, а своє життя вважає за щось буденне? Зустрінете ще багато схожих випадків.

— Це все ж різноманітність. В горах кожен вважав своє життя чимось страшенно важливим. Я також.

Перед ними вигулькнули раптом вулиці, світло, будинки, блакить і просторий майдан з аркадами.

— За десять хвилин будемо на місці, — сказав Клерфе. — То вже Локарно.

Проторохтів трамвай, в останню мить загороджуючи їм дорогу. Клерфе розсміявся, побачивши, що Ліліан придивляється до трамвая, мовби то був собор. Вона не бачила їх чотири роки. У горах не було трамваїв.

Раптом перед ними з’явилося озеро, широке, сріблясте і неспокійне. Перестало мжичити. Низькі хмари пропливали швидко, затуляючи місяць. Біля озера лежала тиха Аскона зі своєю площею.

— Де ми замешкаємо? — запитала Ліліан.

— Біля озера. У готелі «Тамаро». Після війни я мешкав тут цілий рік. Вранці побачите, чому.

Він зупинився перед невеликим готелем і випакував багаж.

— Ми відразу поїдемо вечеряти. Але під італійський кордон до ресторану «Джардіно».

Ліліан роззирнулась.

— Тут цвітуть гліцинії!

Грона блакитних квітів дерлися по білих стінах будинків. Мімоза висипала свої золоті квіти і пір’їсте листя понад муром, що оточував чийсь сад.

— Весна, — сказав Клерфе. — Хай Бог благословляє «Джузеппе», який пересуває пори року.

Авто їхало повільно уздовж озера.

— Мімози, — сказав Клерфе, киваючи на квітучі дерева над озером. — Цілі алеї. А цей пагорб зарослий ірисами і нарцисами.

Він припаркував авто біля довгих кам’яних сходів, і вони увійшли до невеликого ресторану. Клерфе замовив пляшку вина, шинку, креветок з рисом і сир. Всередині не було людно. Вікна були відчинені, повівав лагідний вітерець.

— Ви тут мешкали? — запитала Ліліан. — Біля цього озера?

— Так. Майже рік. Після втечі з табору і потім після війни. Я думав побути тут лише кілька днів, але лишився набагато довше. Я відчув, що потребую цього. То було лікування, яке полягало на байдикуванні: сонце, ящірки на мурах, я лікувався тим, що годинами дивився на небо і на озеро, прагнучи усе забути, щоб нарешті мої очі перестали втуплюватися в одну цятку, і я зрозумів, що природа навіть не помітила двадцяти років людського безумства. Салют!

Ліліан випила ковток легкого італійського вина.

— Я помиляюся, чи то їжа дивовижно смачна?

— Їжа дивовижно смачна.

— Я щаслива, Клерфе, — сказала Ліліан. — На додачу мушу зізнатися, що не знаю навіть, що це слово значить.

— Я також не знаю.

— Ви ніколи не були щасливим?

— Часто. Але щоразу інакше.

— Коли найбільше?

— Коли я був сам, — відказав Клерфе. Ліліан засміялася.

— Куди ми підемо тепер? Чи є тут більше таких зачарованих рестораторів і готелярів?

— Багато. Уночі, коли місяць уповні, з озера випірнає скляний ресторан. Він належить одному з синів Нептуна. Там можна почастуватися старими римськими винами. Натомість зараз ми підемо до бару, де є ще вино, давно вже розпродане в Парижі.

Вони знову поїхали в Аскону. Клерфе залишив авто перед готелем. Вони зійшли сходами до бару.

— Я не мушу вже нічого пити, — сказала Ліліан. — Я п’яна мімозами. Усе довкола просто в них потонуло. Що це за острів на озері?

— У римську добу там стояла, мабуть, святиня Венери. Тепер хтось має там ресторан. Але інколи вночі при повному місяці там ще блукають давні боги. Потім власник наступного ранку знаходить багато порожніх пляшок з неторканими корками. Час від часу Пан відсипляється на острові після нічної пиятики і прокидається пополудні. Тоді чути його флейту, а на усіх радіостанціях починає фонити.

— Це вино чудесне. Що це таке?

— Старе шампанське, яке прекрасно відлежалося в тутешньому підвалі. На щастя, античні боги у цьому нічого не тямлять, бо інакше б давно його випили. Шампанське відкрили щойно у середньовіччі.

До готелю вони поверталися пішки.

…Ліліан стояла біля вікна у своїй кімнаті. За вікном було озеро, ніч і вітер. Весна шуміла в платанах на площі і в хмарах. Увійшов Клерфе. Він обняв її. Вона обернулася і подивилася на нього. Він поцілував її.

— Ти не боїшся? — поцікавилася. — Що я хвора?

— Я боюся, що під час перегонів при швидкості двісті кілометрів на годину може мені тріснути передня шина.

Ліліан глибоко зітхнула. «Ми в схожій ситуації, — подумала. — Обоє не маємо майбутнього! Його майбутнє сягає тільки до наступних перегонів, а моє — до наступної кровотечі». Вона усміхнулася.

— Є така історія, — сказав Клерфе. — В Парижі в добу гільйотини взимку провадили одну людину на екзекуцію. Було ще далеко до місця страт. Конвоїри зупинилися дорогою, щоб напитись вина. Коли самі випили, запропонували пляшку засудженому. Цей взяв її, покрутив і врешті сказав: «Сподіваюся, що жоден з нас не має заразної хвороби», і теж випив. А за півгодини його голова скотилася до кошика. Цю історію розповіла мені моя бабця, коли я мав десять років. Вона мала звичай випивати впродовж дня пляшку кальвадосу. Пророкували їй ранню смерть. Але живе досі. Пророки давно вже померли. Я взяв пляшку цього старого шампанського з бару в підвалі. Кажуть, навесні воно піниться дужче, ніж в інші пори року. Бо тоді відчуває життя. Я залишаю його вам тут.

Поставив пляшку на підвіконні, але відразу переставив на столик.

— Не можна, щоб вино опинялося у світлі місяця. Місяць вбиває його аромат. То теж слова моєї бабці.

Рушив до дверей.

— Клерфе, — покликала Ліліан. Озирнувся.

— Я виїхала звідти не для того, щоб залишитися на самоті.

8

Перед ними був Париж зі своїми передмістями — сірими, потворними, дощовими — але що далі вони рухалися усередину міста, то сильніше він їх зачаровував. Раптом з’явилася ріка з мостами і буксирами, деревами і баржами, барвистими рядами букіністів і старих кам’яниць на правобережжі Сени.

Вони зупинилися біля готелю «Біссон». Вільний покій містився на першому поверсі. Шпалери були старі, електричне світло тьмаве — зате за вікном виблискувала річка, виднілися набережні, дзвіниця Собору Паризької богоматері.

— У будь-який момент, якщо матимеш охоту, можеш звідси виїхати, — сказав Клерфе, який вирішив зупинитися в «Ріці». — Дехто забуває про це.

— Куди? До тебе в «Ріц»?

— Не до мене, а в «Ріц», — відказав Клерфе. — Я мешкав там під час війни півроку. З бородою і під іншим прізвищем. У дешевих номерах. А в іншій половині готелю, з вікнами на Вандомську площу, жили високопоставлені нацистські бонзи. Це було дуже знаменно.

Йдучи, Клерфе запросив її на вечерю. Ліліан подивилася йому услід. Під час мандрівки вони ані словом не обмовилися про ніч в Асконі. «Французька мова дуже зручна, — подумала вона. —