Болеслав Прус - Лялька

небо сіре. Знов читає, роздивляється по кабінету й напівсвідомо думає, що її оббиті голубою матерією меблі та голубий халатик немов посіріли, а фестони білої фіранки схожі на крижані бурульки. Потім забуває, про що тільки-но думала, й питає сама себе: «Про що я думала?.. Ага, про великоднє збирання пожертв…» І раптом у неї виникає бажання проїхатись в кареті й одночасно обурення проти неба — за те, що воно таке сіре і що золотаві прожилки на ньому такі вузькі… Знемагає її якийсь невиразний неспокій, якесь дожидання, але вона непевна, чого жде: чи того, щоб розійшлись хмари, чи щоб увійшов лакей і вручив їй запрошення на великодні пожертви? Вже так мало залишилось часу, а її не запрошують.

Вона знову починає читати роман — той розділ, де пан Рамбо одної зоряної ночі лагодить маленькій Жанні поламану ляльку, де Елен плаче від незбагненного жалю, а абат Жув радить їй вийти заміж. Панна Ізабелла відчула цей жаль, і хто його знає, якби в цю хвилину на небі замість хмар з’явились зорі, чи не розплакалась би вона так, як Елен. Адже до великодня залишається кілька днів, а її не запрошують. Запросять, звичайно, це вона знає, але чого вони зволікають?.. «Часто буває, що жінки, які, здавалось би, так гаряче вірять в бога, — просто нещасливі істоти, що опинились в полоні жаги. Вони йдуть до церкви для того, щоб обожнювати мужчину, якого люблять», — каже абат Жув. «Добрий абат, як він хотів заспокоїти нещасну Елен!»— думає панна Ізабелла й раптом відкидає книжку. Абат Жув нагадав їй? що вона вже місяців зо два вишивав стрічку для церковного дзвінка й ніяк не може її закінчити. Вона встає з крісла і присуває до вікна столик з п’яльцями, із скринькою різнобарвних шовкових ниток, з барвистим узором; розгортає стрічку й починає старанно вишивати на ній хрести і троянди. Під впливом роботи в серці її починає пробуджуватись надія. Хто так, як вона, служить церкві, того не можуть забути при влаштуванні великодніх пожертв. Вона підбирає шовки, заволікає нитку в голку й запопадливо шиє. Погляд її перебігає від взірця до вишивання, рука то підіймається, то опускається, а в голові вже снується думка про вбрання до гробу господнього та про туалет на Великдень. Це питання незабаром заполоняє всю її увагу, затуманює очі й затримує руку. Сукня, капелюх, накидка й парасолька — все мусить бути нове, а часу так мало, і нічого ще не тільки не замовлено, а навіть не вибрано!..

Тут вона пригадує, що її столове срібло та сервіз вже у ювеліра, що знайшовся якийсь покупець і що не сьогодні, то завтра все буде продано. Панна Ізабелла відчуває, як у неї стискається серце: їй жаль сервізу і срібла, але на думку про великодні пожертви й туалет їй стає легше.

Туалет можна замовити щонайкращий, але який?..

Вона відсуває п’яльці, і з столика, на якому лежать Шекспір, Данте, альбом європейських знаменитостей та кілька листів, бере «Le Moniteur de la Mode»[23] і якнайпильніше починає його переглядати. Ось обідня сукня; ось весняні убори для молодих і старших панянок, для молодих і старших дам, для їхніх матерів; ось сукня для візиту, для прогулянки, вечірня; шість нових фасонів капелюшів, з десять зразків матеріалів, кілька десятків барв… Боже мій, що ж вибрати?.. Неможливо вибирати, не порадившись з панною Флорентіною та з кравчинею з модного магазину…

Панна Ізабелла з досадою відкидає «Вісник моди» й умощується напівлежачи на шезлонгу. Молитовно сплівши поставлені на бильця руки та обпершись на них головою, вона замріяно дивиться в небо. Великодні пожертви, новий туалет, хмари на небі — все це мішається в її уяві, а десь у підсвідомості бринить жаль за сервізом і лоскоче легкий сором за те, що вона його продає. «Ах, все одно!» — каже вона сама до себе, і знов їй хочеться, щоб хмари розійшлись хоч на хвилину. Але хмари згущуються, а в серці її все дужчає почуття жалю, сорому і тривоги. Погляд її падає на столик біля шезлонга, на якому лежить молитовник в оправі з слонової кості. Панна Ізабелла бере молитовник і, повільно перегортаючи сторінки, шукає молитву «Acte de resignation»[24], а знайшовши, починає читати: «Que votre nom soit beni a jamais, bien qui vous avez voulu m’eprouver par cette peine»[25]. В міру того, як вона читає, сіре небо прояснюється, а з останніми словами: «…Et d’attendre en paix votre divin secours…»[26] — хмари розходяться й показується клапоть чистого синього неба, будуар панни Ізабелли наповнюється світлом, а її душа спокоєм. Тепер вона певна, що молитва її дійшла до бога і під час великодніх пожертв вона матиме найкращий туалет і найаристократичніший костьол.

В цю мить двері будуара тихенько відчиняються й на порозі з’являється панна Флорентіна — висока, вся в чорному; в двох пальцях вона тримає листа і тихо каже:

— Від пані Карольової.

— Ага, це в справі великодніх пожертв, — відповідає панна Ізабелла з чарівною усмішкою. — Ти цілий день не заглядала до мене, Флорцю.

— Я не хотіла тобі перешкоджати…

— Нудьгувати?.. — питає панна Ізабелла. — Хто його знає, чи не було б нам веселіше нудьгувати в одній кімнаті.

— Лист… — каже несміливо дівчина в чорній сукні, простягаючи руку до Ізабелли.

— Я знаю його зміст, — перебиває панна Ізабелла. — Посидь трохи зі мною, і коли тобі не трудно, прочитай мені його.

Панна Флорентіна несміливо сідає в крісло, делікатно бере зі столика ніж і якнайобережніше розрізує конверт.

Далі кладе на столик ножа й конверт, розгортає аркуш паперу й тихим, мелодійним голосом читає писаного по-французьки листа:

— «Дорога Бельцю! Пробач, що втручаюся в справу, яку вирішувати маєш право тільки ти і твій батько. Я знаю, дорога дитино, що ти позбуваєшся свого сервізу та срібла, про що й сама мені говорила. Знаю також, що знайшовся покупець, який дає вам п’ять тисяч карбованців, — на мою думку, мало, хоч у теперішній час трудно сподіватися на більше. Але, поговоривши в цій справі з Кшешовською, починаю побоюватись, щоб ці прекрасні фамільні речі не потрапили в недостойні руки.

Я хотіла б запобігти цьому, отож пропоную тобі позичку — три тисячі карбованців під заставу вищезгаданого сервізу і срібла. Я гадаю, що, поки твій батько перебуває в скрутному становищі, цим речам краще бути у мене.

Одібрати їх ти зможеш, коли захочеш, а в разі моєї смерті — навіть не повертаючи боргу.