Болеслав Прус - Лялька

за собою освічене міщанство, а через нього і народ. У відповідь на це загорділі лимарі, щіткарі та винокури, з свого боку, визнавали, що пан Томаш — єдиний аристократ, який зрозумів свої обов’язки перед вітчизною і сумлінно їх виконує. Могли б додати: виконує щоденно від дев’яти вечора до півночі.

І в той час, коли пан Томаш таким чином ніс тягар нового становища, панна Ізабелла знемагала з нудьги й самотності в своїй прекрасній квартирі. Не раз бувало, що Миколай уже дрімав у кріслі, панна Флорентіна, заткнувши вуха ватою, міцно спала, а до кімнати панни Ізабелли сон ще й не стукав — його відганяли спогади. Тоді вона зривалася з ліжка і, одягши легкий халатик, годинами ходила по вітальні, де килим глушив її кроки, а скупе світло двох вуличних ліхтарів ледве розганяло темряву.

Вона ходила, а в величезній кімнаті товпились її сумні спогади, ввижались люди, які тут колись бували. Ось дрімає старезна княгиня; ось дві графині питають у прелата поради, чи можна охрестити дитину в трояндовій воді; ось гурт молодиків дивиться на неї безнадійно закоханими очима, а деякі намагаються збудити в ній цікавість удаваною байдужістю; а там — гірлянда панянок, які милуються нею, захоплюються або заздрять. Повно світла, шелесту шовків, гомону, розмов, які здебільшого, мов ті метелики навколо квітки, кружляють навколо її вроди. Де тільки вона з’являлася, там усе в порівнянні з нею блідло; інші жінки були їй тлом, чоловіки — рабами.

І все це минулося… А сьогодні в цій вітальні холодно, темно й пусто… Лишилась тільки вона та невидимий павук смутку, який завжди засновує сірим павутинням місця, де ми були щасливі і звідки щастя втекло… Панна Ізабелла ламала собі пальці, аби погамувати сльози, яких вона соромилась навіть уночі, на самоті.

Всі її покинули за винятком тітки, графині Карольової, яка в час поганого настрою приходила сюди і, розсівшись на канапі та зітхаючи, починала балакати:

— Так, дорога Бельцю, ти мусиш визнати, що зробила кілька непрощенних помилок. Про Віктора-Еммаиуїла я не кажу, то була хвилева примха короля — трохи ліберального і дуже обтяженого боргами. Для таких стосунків потрібно мати більше — не скажу такту, але досвіду, — говорила графиня, скромно опустивши очі. — Але прогавити або, якщо хочеш, відштовхнути графа Сент-Огюста, — це вже пробач!.. Чоловік молодий, багатий, з прекрасним становищем, а до того ж і а таким майбутнім!.. Зараз він якраз очолює одну депутацію до святого отця і, напевне, дістане спеціальне благословення для цілої родини… А граф Шамбор називає його cher cousin[20]. Ах, боже мій!..

— Я гадаю, тітусю, що жалкувати за цим уже пізно, — озвалась панна Ізабелла.

— Хіба я хочу завдати тобі жалю? На тебе й так чекають удари, які може пом’якшити лише глибока віра. Ти ж, мабуть, знаєш, що твій батько розтратив чисто все майно, навіть залишки твого посагу.

— Що ж я мушу зробити?

— А все-таки ти, і тільки ти одна можеш що-небудь зробити, — сказала графиня значуще. — Маршалок, правда, не Адоніс, але… Якби наші обов’язки легко було виконувати, то не існувало б заслуг. Зрештою, боже мій, хто ж нам боронить мати в глибині душі якийсь ідеал, думка про який полегшує найтяжчі хвилини? Кінець кінцем можу тебе запевнити, що становище молодої жінки, яка має старого чоловіка, не найгірше. Всі нею цікавляться, говорять про неї, захоплюються її самопожертвою, а старий чоловік до того ж не такий вимогливий, як чоловік середнього віку…

— Ах, тітусю…

— Тільки без екзальтації, Бельцю! Тобі вже не шістнадцять років, і на життя ти повинна дивитись серйозно. Не можеш же ти через якусь антипатію жертвувати добробутом батька та хоч би й Флори та слуг. Нарешті, подумай, скільки б ти з твоїм благородним серденьком могла зробити добра, маючи в руках багатство.

— Але ж, тьотю, маршалок гидкий, йому не жінки треба, а няньки, щоб витирала йому рота.

— Не обов’язково маршалок. Нехай буде барон…

— Барон ще старіший, він краситься, рум’яниться, а на руках у нього якісь плями.

Графиня встала з канапи.

— Не наполягаю, моя дорога, я не сваха, це справа пані Мелітон. Я тільки звертаю твою увагу на те, що над батьком висить катастрофа.

— Все ж таки у нас є ще дім.

— Який продадуть найпізніше після дня святого Яна, причому за нього дадуть менше, ніж твій посаг.

— Як так? Дім, який коштував сто тисяч, продадуть за шістдесят?..

— Він більше й не вартий, бо батько переплатив за нього. Мені це казав архітектор, який оглядав дім з доручення Кшешовської.

— Кінець кінцем у нас є сервіз… срібло… — ламаючи руки, вигукнула панна Ізабелла.

Графиня кілька разів поцілувала її.

— Дорога, кохана дитино;— говорила вона, схлипуючи, — і це мені доводиться ранити твоє серце!.. Слухай же…

У батька є ще борги по векселях на кілька тисяч карбованців, і от ті векселі… розумієш… ті векселі хтось поскуповував… кілька днів тому, в кінці березня. Я гадаю, що це зробила Кшешовська…

— Яка гидота! — прошепотіла панна Ізабелла. — Але бог з нею… На сплату кількох тисяч карбованців вистачить мого сервізу та срібла.

— Безперечно, вони коштують більше, але хто тепер купить такі дорогі речі?

— В усякому разі, спробую, — схвильовано сказала панна Ізабелла. — Попрошу пані Мелітон, вона мені це влаштує…

— Але подумай, чи не шкода таких пракрасних фамільних речей?

Панна Ізабелла розсміялась.

— Ах, тьотю… виходить, я повинна вагатись, що продавати — себе чи сервіз?.. Бо на те, щоб у нас забрали меблі, я ніколи не погоджусь… Ах, ота Кшешовська! Скуповувати векселі… яка гидота!

— Ну, може, то й не вона.

— Значить, знайшовся якийсь новий ворог, ще гірший за неї.

— Може, це зробила тітка Гонората, — заспокоювала її графиня, — відкіля я знаю? Може, вона хоче допомогти Томашеві, а разом з тим дати йому відчути небезпеку. Ну, бувай здорова, кохана дитино, adieu[21].

На цьому закінчилась розмова польською мовою, так густо пересипана французькими фразами, що була схожа на подзьобане віспою обличчя.

Розділ шостий

ЯКИМ ЧИНОМ НА СТАРОМУ ОБРІЇ З’ЯВЛЯЮТЬСЯ НОВІ ЛЮДИ

Початок квітня — перехідна пора між зимою і весною. Снігу вже нема, але зелень іще не з’явилась; дерева чорні, газони сірі, і небо сіре: воно схоже на мармур, помережаний срібними та золотавими прожилками.

Близько п’яти годин вечора. Панна Ізабелла сидить у своєму будуарі й, читає останній роман Золя «Une page d’amour»[22]. Читає неуважно, щохвилини підводить очі, поглядає в вікно й несвідомо відзначає, що гілля дерев чорне, а