Андрій Анатолійович Кокотюха - Пророчиця

— Петрович.

— …немає значення… Так ось, Андрію Петровичу, мені сорок чотири, я ще ті часи пам’ятаю. В ті часи валютники та спекулянти йшли під суд і сідали! Це тепер вони герої, жертви режиму. Я ще героїв знаю, новіших — жертв злочинної влади, за Кучми їх щемили. Чекай, ось півроку не мине — вже жертви Ющенка знайдуться! Тому знаю я, Шполо, цих бізнесменів. Нікітин дозволив Момоту таких бійців у службу безпеки набирати, а Момот радий старатися. Це в менти їх не беруть. Бо тут із ними, Шполо, в разі чого важко щось зробити. Хіба звільнити… Чи посадити, як он друга твого…

— Приклад невдалий. Горілий — не бандит.

— Ага, не перевертень у погонах! Тільки потримав двох людей добу під замком, попресував, використовуючи службове становище, і гроші за це отримав. До речі, про Горілого: перелякана вдова описала свого вечірнього гостя. Когось мені цей опис нагадав. Дав завдання хлопцям, аби зняли «пальчики», потерпіла покаже, за що її непроханий гість брався. Пропустимо через картотеку, встановимо особу, чи все ж таки сам зізнаєшся, що Горілого до Галі Коваленко ти послав?

— Нікуди я його не посилав!

— Сам пішов, — Зарудний узяв чистий аркуш паперу, почав згортати кульочок. — Для чого? Потерпіла говорила — все про якусь ворожку розпитував, але ж це дурня, правда?

— Дурня, — погодився Шпола. — Тільки правда.

— Ти що маєш на увазі?

— Я не знав, для чого Сергій пішов до потерпілої. Я взагалі не знав, що він до неї піде. Тільки повернувся він із цікавим результатом — пророчицю знайшов. І ми…

— Забудь про це, Шполо, — серйозно мовив Зарудний, струшуючи те, що лишилося від розтовченої цигарки, в кульочок. — Не було б інформації про борги Коваленка — взялися б до тої вашої… до тої відьми, чи кого ти там знайшов, усерйоз. А так, — він зіжмакав кульок, — тепер справа техніки. Ми вже ніколи не дізнаємося, для чого Коваленко справді приходив у міліцію. Може, відьма — частина якоїсь оперативної комбінації Саші Момота, він майстер був на різні штучки. Обов'язково викличемо її, допитаємо, тільки не про відьму, хай їй грець, тепер мова. На Коваленка наїжджали. Його пресували. Йому погрожували. Потому як він наважився-таки прийти до нас (хоча, до речі, так заяви й не залишив), він за годину щез. А під ранок його труп із діркою в голові викинули з машини біля власного будинку. Типовий випадок прямого залякування, хіба ні?

Так. Шпола мусив це визнати.

— Тепер: для чого я тобі все це кажу без свідків, Андрію Петровичу? — Зарудний жбурнув зіжмаканий кульочок у кошик для сміття. — Ти нормальний мужик, ти зрозумієш. Насправді Сашко Момот — теж непоганий мужик. Знав його особисто?

— Бачив пару разів… — Шпола поки не розумів, куди хилить начальник.

— Ну, а я з ним колись… А, — підполковник відмахнувся. — Є в мене його координати. Сам подзвоню, спробую домовитися. Усе ж таки на нього самого Нікітин тисне, борги ж інакше не повернеш. Та й особливо нема з ким Саші працювати, крім відморозків. Коротше, він мусить зрозуміти: хай краще віддасть виконавців, звільнить їх заднім числом, ми справу закриємо, він висновки зробить.

Тепер Зарудний не зводив очей зі Шполи, й опер враз усвідомив іще одну річ: підполковник із капітаном, начальник карного розшуку — з оперативником «убійного» відділу таких розмов зазвичай не ведуть. І якісь такі речі вкрай рідко узгоджують. Бо опер — людина маленька, йому ставлять задачу — він виконує. Зі своїх тридцяти двох Шпола скоро як десять років їв оперський хліб, тому знав: про такі речі підполковник домовляється не з капітаном, а щонайменше з полковником… якщо не з генералом…

Ніби прочитавши його думки та вловивши сумніви, Зарудний підвівся, обійшов стіл і розташувався на стільці якраз навпроти Андрія, аби бути до нього ближче.

— Ти ведеш цю справу. Ти її закриєш. Ситуація неоднозначна, Момот тут більше союзник, ніж противник. Поки що я намагаюся її не роздувати. Можеш собі уявити, що почнеться, коли вбивця, який натискав на курок, потягне за собою колишнього полковника міліції, той — банкіра Нікітина з темним минулим, банкір підключить Суми, звідти підтягнуть Київ, а нам на управління купу довболобів пришлють — з’ясовувати. Всі всіх у результаті відмажуть, але працювати не дадуть. Хто лишиться в сухому залишку? Той-таки придурок, який на курок тиснув. Ну, ще, можливо, відьма твоя, яка невідомо яким тут боком приклеїться. Розумієш? Усі кінці тобі дам, якщо з Момотом домовлюся…

— А не домовитеся?

— Тоді вже по повній програмі, Шполо. Але Саша, кажу ж тобі, не дурний.

Рвучко підвівшись, Зарудний повернувся за свій стіл, підсунув до себе мобільник.

— Поки все йде, як іде, доповідатимеш мені особисто. Зараз котися спати, вже друга ночі, на восьму щоб як штик був, роботи з головою. Сприймай це або як прохання, моє особисте, або — як наказ.

Андрій Шпола кивнув і, збагнувши — розмову закінчено, принаймні — на даному етапі, підвівся і рушив до виходу.

— Друг там твій за дверима повинен сидіти, — почулося за спиною. — Скажи, хай зайде… хвилин за тридцять.

Горілий справді весь цей час скнів у порожньому передбаннику, навіть трошки подрімати встиг.

Далі нічого не пояснюючи, молоді оперативники завели його в якийсь кабінет, записали дані, старанно — навіть підкреслено старанно! — ним продиктовані, потім для чогось «відкатали пальці», дали паперові серветки, аби витер пучки, і лише потому завели сюди, лишивши під наглядом одного з них.

З чим пов’язане його затримання і чим уся ця ситуація може загрожувати, Сергій намагався не надто перейматися. Статус підлеглого в міліції, як він аж тепер утямив, мало чим відрізнявся від статусу в’язня: ні від того, ні від того практично нічого не залежить. Якщо ти — хоч опер, хоч зек — складова великої неповороткої системи, жодні твої дії, навіть дуже правильні та сто разів вивірені, не прискорять роботи величезного механізму. Ініціатива карається обабіч колючого дроту, тому найліпше, що варто робити в системі, — то це не метушитися. Поки нічого довкола не загрожує твоїй особистій безпеці — пливи собі за течією, кудись та винесе.

Не бажаючи свого часу миритися з таким станом речей, Горілий попервах думав: його ініціатива в оперативній роботі комусь потрібна. Пізніше усвідомив: найпотрібніше в його оперативній роботі — ті халтури, за які брався, зрештою, не він перший, і з його засудженням така практика не припиниться. Та він і