Ірен Віталіївна Роздобудько - Ґудзик-2. Десять років по тому

Хіба що на один відсоток.

Хіба що як «вищий знак» з натяком на те, що мусить бути хтось третій.

Але протягом усіх років, що проминули від її втечі з батьківської домівки, цей невідомий третій так і не з’явився. Тобто, було їх чимало — Марину не так просто оминути увагою! — але «того самого» не було.

І, відверто кажучи, часу на упізнання чи розглядання облич катастрофічно не вистачало.

Проте, був свій кабінет, добра репутація, пацієнти, котрі передавали її «з рук у руки», мов дорогоцінний дар і… безбарвна порожнеча вибору між двома «гідними кандидатурами».

* * *

…Це був один з тих днів, який доля часом підкидає як випробування: почуєш чи не почуєш?

Марина призначила Стасу зустріч на Воровського, просто на вулиці.

І до самого ранку ще не знала, що скаже. В його плани входило не гучне, але розкішне весілля в престижному ресторані і клопоти, пов’язані з від’їздом до Канади.

Зі своїми планами Марина ще не визначилась. Була в повному розпачі, обвішана питаннями, мов новорічна ялинка іграшками.

Ще не знаючи, що вирішити (хоча з боку Станіслава все було ясно, як божий день), зранку вирядилась так, як ніколи: якщо вже стрибати головою у воду, то перед тим хоч розважитись реакцією майбутнього чоловіка.

Чорні колготки в сіточку, червоні туфлі на шпильках і коротка джинсова спідниця. Нехай побачить, якою вона може бути! Обвела рот яскравою помадою. Посміялась у дзеркало, побачивши перед собою той образ, від якого плани Стаса можуть злегка похитнутися. І тоді вона спробує зачепитися бодай за одну маленьку соломинку, аби визначитись остаточно.

Всередині розкручувався якийсь внутрішній вентилятор і трощив лопатями все, що під них потрапляло. Під яскравою обгорткою було суцільне місиво.

Марина вирішила, що сьогодні мусить розставити все по своїх місцях і підготуватися до змін, які можуть відбутися, щойно вона скаже Стасу «так».

Серце стане серцем, нирки — нирками, а кров потече в правильному напрямку.

День має бути вирішальним, а рішення коротким, мов постріл.

Йшла вулицею, ловила на собі погляди, вдихала запах квітнучих каштанів і думала, що це місто нарешті належить їй.

Навіть провела рукою по стіні будинку. Вона була холодна і волога — така, що Марині закортіло притиснутися до неї щокою.

На розі побачила високу фігуру Стаса.

Він дивився просто на неї, але не помічав.

Марина посміхнулася: звісно, в такому вигляді він бачив її вперше.

Підійшла. Його очі округлились.

— Що за маскарад? — видихнув він.

Внутрішній вентилятор зупинився.

Марина відчула всередині тишу.

І порожнечу.

Але це була радісна і заспокійлива порожнеча, готова прийняти в себе усе, що завгодно, але тільки не цей тон, не цю фігуру, не ці очі.

І не… Канаду!

Подумки подякувавши винахідникам чорних колготок, Марина несподівано спокійно вимовила:

— Я прийшла попрощатися…

Він не зрозумів, недовірливо всміхнувся.

— Жартуєш?

— Ні, — сказала вона, дивуючись, як просто говорити правду.

Всі питання вмить обсипалися з неї і захрустіли під ногами скалками розбитих ялинкових іграшок.

— Поясниш? — запитав він.

— А що тут пояснювати?.. — здивувалася вона і вже повернувшись, щоби піти, додала щось для нього зовсім незрозуміле: — Просто… віяло не розкрилося…

І пішла якомога швидше, з кожним кроком відчуваючи легкість.

Але до кінця вулиці дійшла вже на ватяних ногах, підбори вгрузали в асфальт, мов у пластилін.

Ще один етап життя з імовірністю змінити його, закінчився — настає інший. І в цьому іншому вона теж має стати іншою.

Але якою, — лишалося загадкою.

Помітила, що стоїть перед яскравими дверима кав’ярні, що нагадували вхід до циркового намету-шапіто. Прочитала: «Суок».

Увійшла, подумавши, що сьогоднішню подію треба відзначити.

Кав’ярня у цей час, що ледь перейшов за пів на шосту, була порожня.

Тільки під яскравим незграбним малюнком із зображенням персонажів «Трьох товстунів» на чолі із головною героїнею — самою Суок, котра чомусь балансувала на кулі (вітання малярам-плагіаторам від Пабло Пікасо!), — сидів чоловік і відстороненим поглядом дивився на неї.

Точніше — крізь неї.

І… точнісінько так, як вісім чи десять років тому в порожньому сквері її рідного містечка.

… Ми обоє ти і я

можемо назавжди піти

можемо все забути

можемо навіть заснути

а потім прокинутися і страждати

перестати чекати

і знов заснути

марити уві сні про смерть…

«Ромеро Санчес»!

У ньому змінилося все, крім цього погляду, за яким вона його і впізнала.

Якби не цей погляд, вона б посміхнулася, помахала б рукою і гукнула через два столики: «А ви колись виступали в нашому клубі!».

Але той самий погляд — важкий, мов земна куля, на якій балансувала Суок — унеможливив цю невимушену репліку.

Як унеможливило її і те, що відбулося всередині самої Марини: перед її очима знову розчахнулося, розкрилося, розквітло і забуяло всіма фарбами те «чарівне віяло».

Воно розгорнулося, вистрілило — і Марина з подивом зрозуміла, що тим віялом було ніщо інше, як її душа, а зовсім не зовнішні прояви життя, від яких вона чекала цього довгоочікуваного руху!

Саме тому, отримавши те, чого прагнула — столичного життя, освіти, вражень і тому подібного, вона ще жодного разу не відчула того щастя і захвату, як у день, коли на сцені обідраного клубу виступав студент, читаючи вірші незнайомого їй французького поета.

Отже краса світу не залежала від оточення і обставин!

Вона залежала від чогось зовсім іншого, від того, на що відгукується душа — це зіщулене і замкнене «чарівне віяло»!

Це відкриття вразило і збентежило її ще більше, ніж випадкова зустріч.

Але, якщо це сталося, швиденько міркувала Марина, чи може вона залишити все так, як є?

Встати і піти, не сказавши ані слова тому, хто спонукав її їхати світ за очі у пошуках того «віяла»?

Перед «Ромеро» стояв шкалик з горілкою, він дивився просто на неї тим самим поглядом — і це означало, що в його житті майже нічого не змінилося, крім зовнішності.

І їй знову шалено закортіло допомогти йому.

Але чим? Що вона могла? Подякувати за рішення втекти?

Нагадати про гумове місто, про його провал на сцені під свист юрби і стрекотіння старого кіноапарату? Йому це потрібно?!

Вона рішуче встала, підійшла і сіла навпроти:

— Сумуєш?..

— П’ю, — посміхнувся він, підсовуючи їй чарку.

Вона навіть не уявляла, як просто можна в’їхати у розмову, коли вдаєш із себе жінку легкої поведінки!

Жодних реверансів і нагадувань про колишню випадкову зустріч, жодних зайвих запитань.

Все виникає просто і одразу. Все зрозуміло без зайвих слів.