Сергій Карюк - Нечиста кров

— Ага, зрозуміло. Це, Росинанте, каменярі з Кам’янки. Бачиш, вози навантажені піщаником під зав’язку. Це ж треба, і не набридло так гамселити один одного, — здивувався він. — Хоча їм же ще розбирати й упряж, і вози, і роботи тут аж до ночі. Велика людина, яка вигадала колись твоє ім’я, Росинанте, сказала б — debil decision[41].

— Агов, вельмишановні, — урешті крикнув він, — може, пропустите подорожнього, бо вже немає часу дивитися за вашими змаганнями. Гей!

Голоту явно не чули, тож той, довго не думаючи, потягнув кілька разів забіяк батогом.

— Ах ти, курв’яча мати! — каменярі миттю забули один про одного й кинулися було на Голоту.

— Не раджу, панове, — Голота витяг карабелу. — Ідіть краще трохи в бік, он бачите, підходяща калюжа, і там борсайтесь, хоч содомським гріхом займайтесь, а я поїду собі. І не думай навіть, червономордий, — гучно попередив Голота одного з каменярів, що зробив якийсь рух. — Ти! Не чіпай ту каменюку. Кинь! Я тобі кажу! Розвалю до попереку!

Здоровенні каменярі, із замурзаних мордяк яких потоками стікала вода й бруд, важко дихали, раз-по-раз стискаючи величезні, мов гарбузи, кулаки. Не звертаючи на це уваги, Голота промчав поміж ними, і байдуже, що його супроводжували повні ненависті погляди. Проїхавши, він обернувся й побачив, як двоє довбнів, страшно лаючись один на одного, почали врешті розпрягати своїх коней і розтягати вози.

— Бачиш, Росинанте, іноді, аби заспокоїти нарід і примусити думати конструктивно, треба добряче вперіщити його батогом. Каменярі є каменярі, до них важкувато доходить, коли ти їм будуєш складні логічні конструкції. А між тим, якщо нам попалися ці двоє дурнів, значить, скоро і Кам’янка. А там уже й Межиріч, а за ним — і Острог, Росинанте. Давай, покажи, на що здатен, стара шкапо!

Зрештою, старий Росинант виявився не здатен ні на що, крім імітації легкого алюру, і в передмістя Острога — Бельмаж — мокрий як хлющ вершник в’їхав уже коли посутеніло. У присмерку стародавній і славний Острог нагадав змерзлому, як щеня, Голоті шляхтича, що проживав дідівські статки і потроху впадав в убозтво. Колись перлина й родове гніздо могутніх Острозьких, місто вже більше ста років тільки те й робило, що занепадало, старі мури розвалювалися, і лише Кругла башта так само височіла на горбі, нагадуючи про минуле, коли слово «Острог» щось та й значило в Речі Посполитій, а отже, і у всій Європі. Високі й розумні думки Голоти про швидкоплинність та марність буття несподівано перервали з десяток підсвинків, що з вереском поскакали по баюрам, заляпавши вершника від п’ят до голови стародавньою острозькою багнюкою. Голота аж пополотнів від люті, та вже не лаявся, бо не мав сил. Лише похмуро витер багно з брів, мовчки сплюнув і повернув коня до шинку.

Уже хвилин за десять його плащ та чоботи сохли перед вогнем, а сам він, напівлежачи на лаві, сьорбав гарячу варенуху. Голодний, як вепр, Голота замовив усе, що лише було в шинкаревій коморі. За півгодини стіл просто ломився, господар із подивом дивився на худорлявого клієнта, що їв драглі, заїдав голубцями, жер деруни та кров’янку і запивав усе це пивом. Бенкет тривав, аж поки Голота не витер масні губи й не простогнав:

— Досить, господарю, досить. Зараз усе назад полізе, ще трохи, й помру… — він простягся на лавці. — Бог Гіпнос прийняв вигляд солодкоголосого птаха, сховався на величезній ялині й занурив Зевса в глибокий сон, — продекламував Голота, а потім підняв голову до шинкаря: — Чого дивишся, телепню? Давай кожуха, піду спати у стайню!

Очі його закривалися, і вже крізь дрімоту й власне хропіння до нього долетів голос одного з відвідувачів корчми. Як завжди, Голотина цікавість перемогла сон, він прислухався, і зрозумів, що тема розмов у острожців з роками не змінюється. «Точно, знову розповідь про скарби. Цікаво, чи можна в Острозі хоч кухоль випити, аби якийсь п’яний задрипанець не розповів про князівське золото, сховане в підземеллях під містом, і про те, що він знає, де саме?»

— Ото тоді, коли князь Острозький почув про того кримського хана Менглі-Гірея, що вже був в одному денному переході до Острога, то звелів знести скрині із золотом до підземного ходу. Як почав князь людей, навантажених скарбом, підземеллями водити, і водив, поки ті заплуталися, потомилися й уже не знали, день надворі чи ніч. Коли побачив це князь, то звелів кидати скрині в закутку. Тільки люди поскладали, як душогубець-князь зі своїм гайдуком позабивали всіх шаблями, а тоді вилізли й утекли з Острога аж до Львова. А коли татари пішли, то повернулися і князь з гайдуком. Та свій скарб вони так і не знайшли, скільки не шукали. Кажуть, тридцять років князь з вірним охоронцем спускалися в підземелля і днями ходили там тими переходами, доходили до Межиріча, до Глухів та Вельбівного, та своїх скарбів так і не знайшли, бо так їх Бог покарав за злодійство.

— А я чув, що золото таки знайшли, — прогуркотів п’яний голос Голоти у повній тиші. Усі голови повернулися до нього. — Микита Блях ішов п’яний від кралечки Кароліни Трайгерцової, що приймала тоді на Татарській. Ішов, поки не впав у якусь яму, а тоді блукав якимись ходами всю ніч, врешті втомився, сів до вітру і наштовхнувся дупою на щось холодне. Каже, що знайшов скрині, відкрив, а там лиш мишаче лайно. Оце й був князівський скарб, — закінчив Голота, ледве зсунувся з лави та пошкандибав до шинкаря, який стояв у дверях з кожухом і свічкою.

Так погано, як почався день в Острозі для Голоти, він не починався вже давно. Макітра його боліла так, що він волів знайти острозького ката, який відрубав би довбешку під корінь. Та особливого вибору не було. Зі стогоном Голота виліз зі стайні, обтрусив солому з жупана й пішов на пошуки проклятого купця Лєшека, якого вже ненавидів усіма фібрами душі. Після кількох годин безцільних мандрів Острогом, гість із Болотківець плюнув на все й зайшов до шинку. Ця корчма була не рівня тій, де Голота ночував і де його кусали здоровенні тварюки, яких невідомо чому називали блохами. У шинку «Під явором» бліх не було, а якщо й були, то маленькі й непомітні, ще й, мабуть, у князівських лівреях. Адже в Острозі цю корчму вважали найкращою, і сюди не гребували зайти й пропустити по чарці слив’янки або ж по кухлю знаменитого чорного острозького навіть господарі міста пани Яблоновські та Малаховські. Високий двоповерховий будинок,