Яцек Денель - Ляля

* * *

— Батьки дуже добре ставилися до євреїв, і коли траплялися якісь антисемітські акції, батько завжди говорив: «Я б запровадив тілесні покарання, затримував тих студентів і шмагав би різками на подвір’ї університету», на що мати, хоч і погоджувалася з ним, відказувала: «Бо ти чернь з-під шапки Мономаха» й не на жарт ображалася через його деспотичні погляди. А згодом сміялася з усього цього і, коли йшли до кінематографу, де показували фільм про козаків, вона з гордістю казала мені: «Татусі гарцюють». Повернувшись додому, тато розсідався у фотелі й говорив: «Бо ми, козаки, до речей не прив’язуємося. Йшли на татарів, на турків, на поляків, привозили шовки-єдваби й златоглави, усе це надягали на себе і — беркиць! — до бочки з дьогтем. А що...»

— Але мало бути ще про євреїв.

— Буде, буде. Ти ж знаєш, що я ходила на заняття до пані Марилі Мождженської: її школа, яка замінювала початкову, мала прекрасне реноме, і до гімназії після неї приймали з відкритими обіймами; нас навіть не опитували з географії й біології, бо ж було відомо, що цих предметів у пані Мождженської не вивчають. Я, звісно, затялася, що складу й це, то мене запитали, чому гусінь, що живиться листям, зелена, а я відповіла, що в неї прозоре черевце і крізь шкіру видно все, що вона з’їла. З мене страшенно сміялися.

— Євреї!

— Уже, уже. А все через те, що пані Мождженська була антисеміткою. На уроках розповідала нам, що порядні поляки в євреїв не купують, бо, по-перше, то самі шахраї, а, по-друге, продають різний мотлох. І в тому другому якраз було зерно правди, бо єврейські крамнички на ладан дихали, тож усе було друго-, а то й третьосортне. Знаєш, як бідний єврей перед судом стоїть? Суддя питає: «Це правда, що обвинувачений має крамницю?» «Крамницю маю, але вона приносить мені щодня самі збитки». «Тоді з чого обвинувачений живе?» «З того, що раз на тиждень, у шабат, крамниця зачинена». Колись сталося таке, що я не купила завчасу в суботу зошита, а в понеділок треба було здати домашнє завдання, тож я побігла на ріг до крамнички й купила того зошита. Папір був поганенький, чорнило розпливалося, але нічого, я віддала завдання вчительці та й кажу, що довелося купити зошита в неділю, і що як повернуся додому, то перепишу завдання набіло. Як же вона розлютилася! Написала батькові: «Я не бажаю, щоб Ваша донька купувала в євреїв». А батько відписав: «А я не бажаю, щоб Ви мою доньку виховували політично. Ще одна така спроба — і я заберу її зі школи». А плата за навчання була висока, тому пані вчителька більше такого не влаштовувала.

Хто там іще був? Був побожний Фрідман із купою дітей і різних далеких родичів. Був директор фабрики, пан Пашиць, який заробляв шість тисяч, мав автомобіль, дружину, що її ненавиділи всі робітники, бо вона їздила містом у шикарному ландо, і неймовірно ледачу доньку. Була стара Сандалка, яка щодня ходила від будинку до будинку з кошиком булок на спині й продавала їх трішки дорожче, аніж сама купувала гуртом у пекаря, і щоразу дивилася на мою хворобливу бабусю й приказувала: «Роштити, роштити, з неї щос ще вироште»... А-а-а, якраз у Лисові жили Арон і Голда, Арон, різник, страшенно прикрий чоловік, якому заборонено було потикатися до садиби, відколи бабуся Ванда продала йому двох телят за умови, що він їх не заріже, а перепродасть, щоб ті підросли. Арон присягнувся всім, що є святого, і відразу потому зарізав їх у стодолі, бо йому навіть на різницю тії телята не хотілося гнати. І коли він їх різав і білував, бабуня Брокль увійшла до стодоли й прокляла його. Зате Голда, Арона жінка, була доброю, побожною й працьовитою. Виховала йому купу дітей, терпіла його паскудну вдачу й узагалі в очах сусідів заслуговувала Божої ласки. Та Господь хотів, аби якогось пополудня, коли жінка сиділа перед своїм домом на лавочці й вигрівалася на сонечку, з-за рогу виїхала вантажівка, повна ящиків з яйцями; Господь хотів, щоб один з ящиків упав з вантажівки й поцілив у Голду, убивши її на місці. Похорон Голда мала пишний, з кантором, голосінням і ріками сліз, що її спіткало таке лихо. Хто ж міг знати, яке то щастя спіткало Голду? Хіба лише Бог.

Розділ VIII

Яким могло бути оте життя тоді в Кельце? Я собі уявляю Кельце символічно, як щонайбільшу гидоту...

— Оті з Радома гадали собі невідомо що, а вони ж навіть трамваїв не мали. А в Кельце трамваї були. Як тоді жилося? Тато ходив на роботу. Мама їздила по санаторіях, що поглинало половину батькової платні, хоч заробляв він дуже непогано, шістсот п’ятдесят злотих. Тітка Саша давала уроки гри на фортепіано. Я ходила до школи. Спершу потрапила в страшну халепу, бо дівчатка стояли перед афішею й уголос читали: «Ці-не-ма па-ла-іс», а я сказала: «Сінема пале», бо французької навчилася ще малою, щоб підслуховувати батьків... і вони взяли мене на глузи. Але згодом у мене були різні подруги. Наприклад, Танка Прилуська...

— Це та, що тобі завжди заздрила й робила дурні капості?

— Бо вона такою була. Саме такою. Казала: «Сядь у панталонах на воду, сядь у панталонах на воду, то я теж сяду». Я сідала в калюжі, а вона вибухала реготом. І йшла собі геть. І так постійно. Та одного разу, пригадую, її геть заціпило, коли я заявила, що в мене натхнення, і я напишу вірша. «Вірш? То ти вмієш писати вірші?» «Умію», — відказала я, гордовита й бліда. Проте саме тоді в нас не було ані паперу, ані олівця; пригадую, що нікого не було вдома, а ми якось залізли у кватирку, точніше вона залізла, бо була дуже гнучкою, а я не надто... залізла, простягла мені аркушика, і я написала: «Уже сумно свої квіти посхиляли маки, а з поля моравицькі вертали румаки...» Моравицькі румаки, ге, якби ж то вона знала, що то за шкапи були... Два тижні Ганка ходила, задивляючись на мене, мов на образ, а тоді знову зробилася такою, як перше.

— Наприклад?

— Не пам’ятаю. Хоча ні, згадала. Знаєш, мій тато завжди вів зі мною переговори. З найрізноманітніших питань. Зокрема релігійних. Так-от, тато був атеїстом, а я, як це часто трапляється з дітьми, була неймовірно палко