Яцек Денель - Ляля

їла окремо, кип’ятила на примусі весь свій посуд і не дозволяла себе цілувати. Подумай лишень, бабуся через стільки років розповідала мені: «Це один з моїх найгірших дитячих спогадів: мати повертається із санаторію, я біжу до неї здалеку, щоб обійняти, а вона простягає руки, щоб відштовхнути мене й каже: «Не торкайся, не торкайся мене».

* * *

Мама виховувала нас так, як її саму виховала бабуся, а бабусю — прадідусь. Тато виховував нас так, як виховав його дідусь, а того — прадідусь Денель. Прадід Денель був легіонером, депутатом і директором лікарні, а його син спершу вступив до кадетського корпусу, а згодом став офіцером і капітаном на флоті. Через це мій батько вдавався до силових методів, віддавав накази й зіштовхувався з постійним бунтом на кораблі.

Юрисконсульт Карнаухов вів переговори. «Я вважаю, що ти повинна почистити зуби, — казав він, — та якщо ти наведеш мені раціональні й підкріплені прикладами аргументи й доведеш у дискусії, що це зайве, тобі не доведеться чистити зуби». Ба більше, траплялося, хоч, може, не у принципових питаннях, він погоджувався з доньчиними аргументами. Через те моя бабуня, уже дорослою, тішилася в родині незаперечним авторитетом, і керувала, як сама хотіла, усім домом на принципах освіченої абсолютної монархії, а моїй мамі значно легше вдавалося примусити нас до різного дитячого послуху, як-от прибирання кубиків чи виконання домашніх завдань.

Аж дивина, що ми із братом, яких, неначе барку з італійських барокових арій, шарпали два протилежні буревії, не виросли неврастенічними підлітками зі схильністю до юнацьких бунтів.

* * *

І лише в одному питанні дідусь був непохитним, а саме в тому, що стосувалося дієти. Лікарі, ті самі, які наказували Ромі випивати копу яєць щодня, стверджували, що дівчинка, наражена на небезпеку захворіти на сухоти, повинна у великій кількості споживати або величезну кількість жирного м’яса, або величезну кількість кров’янистих біфштексів, щоразу, або те, або інше.

— Він стояв наді мною з паском, — розповідала бабуня, — і казав, що я не вийду з-за столу, доки не з’їм біфштекси. Я плакала, капризувала, проте їла. Зрештою, насправді він жодного разу не вдарив мене через те, що я чогось не з’їла. Один-єдиний раз тато дійсно мене добряче відшмагав. Без жодних аргументів, без суперечок. Я прийшла додому й абияк покинула черевички. «Постав гарненько черевики», — наказав тато, а я відповіла: «Нехай Ганка поставить, це Ганчина робота». «Ні, — заперечив батько, — Ганка нам допомагає, бо мама в санаторії й не може нам готувати. Черевики мусиш поставити сама й ніколи більше не кажи, що Ганка мусить робити те чи те. А тепер піди до неї й перепроси». «Не перепрошу». «Перепросиш». «Не перепрошу». Тоді тато дав мені ляпаса. А я глянула на нього докірливо й піднесено так проказала: «Бий, москалю, польську дитину!» Батько оскаженів. Зняв пасок, жбурнув мене на ліжко й заходився так шмагати, а я так репетувала, що Ганці довелося бігти із сусідньої кімнати й відтягати його.

* * *

Москаль. А скільки ж їх там було в Кельце, тих білих росіян? Радник Карнаухов, його сестра Саша, якій остогидло бути гувернанткою у віденських родинах своїх знайомих, і вона приїхала до брата, якісь царські чиновники, що їх крах імперії застав за її кордонами, якісь емігранти, різномасті втікачі.

— Багатенько було адвокатів та суддів. Приходили до батька й нарікали, що польська адвокатура не хоче їх до себе пустити. А тато кивав головою, притакував, утішав, а коли ті йшли геть, казав, що здивувався б, якби хтось із цього наброду отримав посаду.

— А коли він балакав із цими росіянами, ти їх розуміла?

— Звісно. Від самого малку. Тато завжди казав, аби я вчилася російської не від нього, бо він уживав багато українізмів, а від мами, бо вона розмовляла прегарною літературною мовою. А він учився від неї англійської, щоб читати в оригіналі англійських поетів; мама хвалила його, бо він мав великий лексичний запас, та коли батько читав уголос, то втікала до іншої кімнати й кричала, що в нього жахливий акцент.

— А польською він добре говорив?

— О, без жодних проблем. Він лише повторював кілька помилок, що утвердилися в нього ще зі студентських часів. Приміром, казав «хрущі» замість «хрящі». І «троє чарок». Та загалом не помилявся, хоча й говорив з українським акцентом. А коли не хотів, щоб я розуміла їхню з мамою розмову, переходив на французьку, через що я дуже швидко її засвоїла, проте жодного разу про це не похопилася.

Крім росіян були ще євреї, німці й один серб, Вітек. Євреїв було найбільше. Зрештою, родина Карнаухових оселилася на вулиці Широкій, у великому помешканні з виходом у сад, у будинку Фрідмана, що навпроти синагоги. Фрідман був побожний єврей і добра людина, мирив бабуню із хасидами.

— Хасидами? Якими хасидами? Не пригадую.

— Ну, бабуню, коли цадик приїжджав.

— А-а-а, так. Приїхав цадик і купа молодих євреїв. І один з них молився, молився, танцював, а тоді впав у містичне піднесення... ну, принаймні забився в конвульсіях, упав на землю, а з вуст пішла піна. А моя мама, яка все те бачила у вікно на кухні, вибігла на вулицю і — вона ж бо дочка хіміка, перший чоловік медик, другий — юрист, раціональний розум — заходилася тицяти під носа хлопцеві нюхальні солі. То євреї страшенно образилися, буцім вона блюзнить, переконуючи їх, що в юнака епілепсія, коли неозброєним оком видко, що то він із Богом розмовляє. На щастя, Фрідманові усе це вдалося якось залагодити, і добросусідські стосунки повернулися до норми. І взимку я знову, як і щороку, возила своїми санчатами вбогих єврейських дітей. Бо воно як було: вулиця дуже стрімка, коли взимку все замерзало, перетворювалася на ідеальну гірку для санчат (років десять тому бабуня, безперечно, додала би: «Тільки не думайте собі, що можна отак кататися вулицею. Тепер їздять машини, автобуси, може щось і статися. Та до війни проїздив один автомобіль на три години, і було безпечно», але ми більше не ходимо на гірку за парканом, тож такі перестороги вже недоречні). Отож ми спускалися, спускалися, спускалися, скільки душа запрагне. А обабіч стояли дітлахи, чиї батьки не могли купити санчата. Та нас було стільки, що коли кожен посадив іще когось на свої санчата, то каталися всі. От тільки єврейських дітей ніхто не брав, тому я завжди їх жаліла, через що мене дражнили: