Андрій Анатолійович Кокотюха - Різник із Городоцької

набридло, вона тупнула ногою, відганяючи крикуна, мов цуцика, і він відбіг налякано, хоч далі огризався на неї, — він перевів подих. — Жалість у таких людей з’являється з подібних, не очевидних, навіть десь позбавлених раціо причин. Зараз повертаюся до нашого Луки.

— Досі не можу зрозуміти ходу ваших думок, пане Кошовий, — зауважив Віхура, після того знову не стримавши чиху.

— На здоров’я, — побажав Клим. — І пояснюю. Прикидаючи причини, які могли б підштовхнути хлопця до самогубства, не варто брати в розрахунок різні там докори сумління. Луці нема в чому собі докоряти. Вражений недугом розум дозволяє йому сприймати світ та себе в ньому винятково у веселкових кольорах. Він тоді не зрозумів, що заарештований. Але відчай — цілком може бути. Варто переконати молодого Різника в тому, що це він заподіяв шкоду одній дівчині, не кажучи про інших, хлопець переживе сильну душевну травму. Він же добрий, розумієте? Саме таким себе уявляє. Аж раптом ви називаєте його вбивцею. Не сумнівайтеся, пане Ольшанський. Кілька серйозних потрясінь — і він цілком здатен розбити собі голову об муровану стіну. Не бажаючи звести рахунки з життям, не через муки совісті. Лукан каратиме себе за те, що, як його переконають, він накоїв. Тож тримаючи його за ґратами, ви піддаєте життя Різника ризику.

Ольшанський пирхнув:

— По-вашому, пане адвокате, всіх злочинців слід повипускати з тюрем, аби лиш вони не заподіяли собі шкоди?

— Не пересмикуйте, — відрізав Клим. — Ми говоримо не про вбивцю, а про дорослого сильного парубка. Який в силу причин, котрі чоловікам навряд чи треба пояснювати, вештався Городоцькою та шукав нагоди позирити на розпусних дівок. Вони ж навіть узимку вдягнені досить відверто. Лукан та особи, подібні до нього, відчувають то гостріше за нас. Високий зріст дозволяв йому піддивлятися у вікна нижніх поверхів, які мешканки покоїв вважали запнутими. Про це маю докладне пояснення доктора Альберта Мазура, асистента професора Зенона Ліщинського.

— Лікар сам це бачив? — скептично запитав Ольшанський.

— Лукан щиро, докладно, без задньої думки хвалився йому цим, — відповів Кошовий, — Доктор вважав таку поведінку згубною для хлопця, тож час від часу давав йому ліки, що мали би притлумлювати бажання. Кожне відвідання Мазур фіксував у своєму журналі. Якщо порівняти дати скоєння перших трьох убивств на Городоцькій і дні, навіть час, коли Різник відвідував лікаря на Кульпаркові, вже маємо переконливе алібі. Яке слідство, перепрошую, не потурбувалося перевірити.

Ольшанський мовчки засопів. Віхура, цього разу стримавши чхання, кинув на слідчого погляд, здатний спопелити дощенту. Втішений ефектом, Клим повів далі:

— Ще трошки про жалість. Так, ви можете сказати: Лука не має алібі на час убивства четвертої дівчини, здається, Анни. Але він напевне бачив її на Городоцькій не раз. Знав, де живе. Тож крутився біля її вікна. Не постійно, та якщо уявити собі той будинок, зобразити його на схемі, можете переконатися: аби навідуватися до потрібного вікна періодично, Луці не треба тинятися під ним. Досить вештатися поруч, за потреби звертаючи в двір та дивлячись, чи коїться в кімнаті щось цікавеньке. Ось так він і побачив закривавлену Дівку та бритву біля неї. Стався напад жалості, панове. Лука щиро вирішив: їй боляче. Забіг до помешкання, двері якого виявилися відчиненими, бо так їх лишив справжній убивця. Й підняв бритву, причину завданого болю. Анну ж не чіпав, бо думав — вона поранилася, зомліла, потрібен лікар. Ось так Лукан Різник опинився в поліції.

Віхура пожував губами, замислено розправив вуса.

— Ви наче в суді виступаєте, пане Кошовий.

— Дійде до суду — поліція стане присоромленою. Хіба все це не справить на присяжних належного враження? Чи не доведеться поліційній дирекції виправдовуватися та рятувати репутацію? І невже ви, пане Ольшанський, не припускаєте: після такого ваша відставка, ще й ганебна, неминуча? Ви вірою й правдою служили цісарю, сумлінно виконували обов’язки, мали повагу. Тепер же, лише через те, що провина підозрюваного надто очевидна, аби старанно збирати докази, а особистість його, на вашу думку, нікчемна...

— Я так не вважаю! — стрепенувся слідчий.

— Суспільство вважатиме інакше. Адвокат та газетярі подбають про це, — парирував Кошовий. — А ви, пане Ольшанський, ніколи не скажете так уголос. Але ж підсвідомо маєте мого клієнта, вибачте, в носі.

— Пане Кошовий! — підніс голос Віхура. — Добирайте виразів!

— Я ще й не так можу, — запевнив Клим. — Бо маю останній аргумент, який притримав на десерт. Пане комісаре, слідство велося людиною настільки самовпевненою, що відбулося манкірування елементарними правилами.

— Наприклад?

Це вирвалося відразу в обох, слідчого й комісара.

— Я навідався в анатомічний театр, де оглядали тіло Анни та її раніше загиблих коліжанок. Говорив із фахівцем, котрий робив висновок. Усе правильно та очевидно. Горло кожній жертві перерізали гострим предметом. Могли ножем, бритвою, шматком скла — не суть. Головне: орудували правицею, — Клим виставив уперед свою праву руку. — Ви, пане Ольшанський, навіть не мали труду дізнатися, що підозрюваний — шульга, — він перевів подих. — Нарешті, я знайшов час, розшукав поліцейських, котрі затримали Різника на Городоцькій, поговорив із ними та встановив: бритву хлопець тримав лівою. Якою звик, такою і взяв. Той поліцай, котрий помітив це, готовий повторити під присягою.

Запала тиша.

Порушив її рик Віхури:

— Так не робиться, пане Ольшанський! Я завжди довіряв вам, ніколи не перевіряв вашу роботу. Мені дотепер цілком удовольняли її результати. Але це... Як можете пояснити? Чим? Чому, пане Ольшанський?

— Перепрошую, пане комісаре, — спину слідчий далі тримав прямо, та голова все ж трохи втягнулася в плечі, сам він ледь, згорбився. — Я справді... Не знаю... Мара найшла...

— Скажіть ще про лихе око! — вибухнув Віхура. — Обговорити прикрий інцидент я пропоную без сторонніх, — він мазнув поглядом по Кошовому. — Негайно готуйте потрібні папери та відпускайте хлопця. Бо шукали легкого шляху в цій непростій справі.

Ольшанський кивнув.

— А вам, пане Кошовий, подяка.

— Щира? — вирвалося в Клима.

— Цілком, — підтвердив комісар. — Знаєте, нам тут, у поліції, так само нема вигоди від засудження невинного. Бо не той випадок, коли справжній вбивця уникне кари й заспокоїться, тихо сидітиме в норі.

— Тобто?

— Ви щойно наблизили нас до думки: той, кого газети охрестили Різником, — таки божевільний. Вони не зупиняються. Чуття страху не мають. Хоч знаємо тепер, що рано заспокоюватися.

— Так,