Андрій Анатолійович Кокотюха - Різник із Городоцької

— Конкретно в ці дні?

— Ні, звісно. Не все збігається в часі. Та все одно я перебував далеко від Львова. Пане Мазуре, ви щось скажете?

Ліщинський поклав аркуш перед асистентом. Той глянув, на мить замислився, потім перегорнув кілька сторінок у зошиті. Знайшовши потрібні записи, розвернув зошит до Кошового. Тицьнув пальцем:

— Ось. Дата. Я приймав Різника, але не в цьому корпусі. Мене викликали, щойно матінка привела хлопця. Санітари знають: ним опікується пан професор.

— Тобто, пане Мазуре, ви нотуєте в цю книгу не лише те, що стосується ваших цікавих пацієнтів? — перепитав Клим.

— Ні. Я фіксую всі візити. Не розпорошую.

— Прошу?

— Краще, коли записи ведуться в одному зошиті, — пояснив Ліщинський. — За любов до порядку я високо ціную свого асистента. Не лише за це, але — зокрема.

— Інші дні?

Альберт перегорнув назад ще кілька сторінок.

— Ось. І ось. Мати набридала, просила вколоти синові препарат, котрий блокує інстинкти.

— Інстинкти?

— Бромід калію, — пояснив Ліщинський. — Заспокоює, допомагає притлумити судому. Але довелося пояснити матері: ліки здатні також зменшити потяг Лукана до жінок. Адже додаткові труднощі мав через це.

Вкотре прочитавши на Климовому обличчі нерозуміння, професор терпляче розтлумачив:

— Парубійко здоровий. Коли говорити про фізіологію — так точно. Потяг до протилежної статі цілком можна пояснити; Каламутна рідина, даруйте, б’є в голову. Тому й підглядав за дівками. Ті уколи бодай трохи заспокоювали.

Отже, піддивлявся за дівчатами.

Дуже добре.

Кошового все це цілком влаштовувало.

Про подальші дії досить легко домовився з лікарями. Залишав корпус із відчуттям перемоги. Навіть регіт, котрий провів їх, щойно зачинили за собою двері, вже не стривожив, сприйнявся чимось буденним.

Хворі люди, нічого з них узяти.

Розділ шостий

Честь, панове поліцейські!

Аби можна — відкоркував би шампанське просто тут, у кабінеті комісара Віхури.

Клим насолоджувався тріумфом. Його розпирало від гордощів за себе, всередині грали сурми, били барабани, а з обличчя не сходила переможна посмішка. Готуючись до цього візиту, Кошовий вдягнуся, як на урочистий прийом до президента міста. Бася, розпашіла від збудження та гордості за нареченого, цього разу сама пов’язала йому краватку.

Вдома Клим не стримався, докладно розповів їй результат візиту на Кульпарків і свої враження. Та пояснив, що саме виходив і якого слід чекати результату. Бася слухала своєрідний звіт, мов страшну казку, широко розплющивши очі. І далі вчинила несподівано: видобула зі сховку, котрий напевне мають у своїх помешканнях ледь не всі жінки, новесеньку краватку. Пояснила: готувала подарунок на весільну церемонію, але нинішня перемога чи не важливіша для їхнього спільного майбутнього. Тож Кошовий не заперечував, одягнув подарунок, обновив. Тим більше що Бася вже її подарувала, а вбрати її на весілля йому так само нічого не завадить.

Свідком Климового тріумфу, крім Віхури, був слідчий кримінальної поліції Ольшанський. Цей високий, сухий, схожий на цвіркуна чоловік в Круглих окулярах був давнім знайомим Кошового. П’ять років тому, в перший же день свого приїзду до Львова, слідчий допитував Клима, затриманого біля трупа адвоката Сойки. Кілька років по тому їхні шляхи не перехрещувалися. Та щойно Кошовому вдалося почати практику, з Ольшанським доводилося знову перетинатися. Час не змінив слідчого. Він належав до тих людей, котрих складно уявити дітьми, тим більше — молодими людьми, котрі робили всі дурниці, відповідні до віку, вешталися нічними вулицями напідпитку та, не довго думаючи, наважувалися на різні безумства заради зацікавленого жіночого погляду. Хоч Кошовий знав, що в Ольшанського є дружина та трійко доньок, він зразковий сім’янин та громадянин.

— Пропоную укласти угоду просто тут, панове, — сказав Клим.

Глянувши на слідчого, який сидів прямо, немов ковтнув жердину, Віхура чхнув, прикрившись рукою, витер сльози, набіглі після чихання, мовив:

— Про що йдеться, пане Кошовий?

— Про мого підзахисного, Лукана Різника. — Кошовому дуже кортіло, аби зараз його голос дзвенів, відбиваючись луною під високою стелею кабінету.

— Що з ним сталося? — поцікавився Ольшанський.

— Поки нічого не трапилось, хлопця треба звільняти. Та знімати з нього всякі безглузді підозри.

— Чекайте, пане Кошовий, а Що з ним може трапитись? — підозріло спитав Віхура. — Він сидить в Одиночній камері, я наполіг на цьому. Ви ж розумієте, коли вбивця дівчат із Городоцької опиниться поруч із іншими кримінальниками, довго не проживе. Маніакальних особистостей не люблять навіть брутальні вбивці.

Сіпнулося віко, легенько.

— Пане комісаре, я ціную вашу турботу про життя мого підзахисного. Про його здоров’я помовчимо, бо Лука справді має душевну хворобу, яка не лікується. І саме тому варто перейматися. Хлопець під впливом того, що почалося довкола нього, цілком здатен вкоротити собі віку.

— У нього нема для того жодних можливостей, — відрізав Ольшанський. — Не один ви є такий розумний, пане Кошовий. Не лише у вас є серце. Черевики Різника без шнурків, нічого гострого йому не дають, навіть їсть дерев’яною ложкою. Спить без простирадла, аби не було з чого сплести мотузку та вдавитися на ґратах. Знаєте, в’язні подібне практикують.

— Совість мучить?

— Або — з відчаю.

Клим багатозначно підніс угору вказівного пальця.

— Совість у Лукана чиста. Знаєте, панове, за короткий час я встиг дізнатися досить багато для себе про розумові епідемії. Вражені ними люди страждають лише від фізичного болю. Навіть ті, хто завдає його собі сам. Вони мордуються, аби той біль відчути. Практик мазохізму, до речі, це жодним чином не стосується.

— До чого ви ведете? — спитав Віхура.

— Заходжу здалеку, пане комісаре, — Клим поволі почав наступ. — Насправді в Росії душевнохворих називають та, що важливіше, вважають Божими людьми. Якщо їм ніде не болить, нічого більше їх не переймає. За винятком відчуття жалю, природного й дуже безпосереднього, і такої ж безпричинної злості.

— Отже, вони агресивні, — пожвавився Ольшанський. — Ловлю вас на слові.

— Даремно, — промовив Кошовий. — Я на власні очі бачив, як подільський божевільний на Житньому ринку в Києві голосно, з нецензурною лайкою, шпетив торговку м’ясом, яка прогнала від себе бездомного обідраного собаку. Мовляв, погана бабця, погана, не годуєш песика, в тебе оно, скіко м’яса, — тут Клим почав тягнути голос, змінивши тон та намагаючись відтворити манеру волоцюги, та потім знову заговорив своїм: — Божевільний злився на жінку, але не збирався на неї нападати. Навпаки, коли бабі то