Енн Тайлер - Блакитне мереживо долі

— Щодо того хлопчини. Мати втекла, коли він був ще немовлям і залишила його на батька, уявляєш? — говорили вони. — Тому Лонсам завжди відповідає, що вона подорожує і поводиться так, ніби вона колись повернеться.

Еббі знала історію про маленького Дуґласа, вона щовечора змушувала Реда розповідати їй, що у нього на роботі, у ній говорив соціальний працівник. А коли вона почула, що Лонсам вірить у повернення матері, впевнено відповіла: «Так і буде». Вона знала таких матерів.

— Я тобі от що скажу, вона справді поверталася кілька разів. Точніше, двічі, — розповідав Ред. — Жила приблизно тиждень, Лонсам зрадів і навіть звільнив няню.

Еббі лише мугикнула у відповідь.

У квітні 1979 року Ред після обіду зателефонував Еббі з роботи.

— Пам’ятаєш, я тобі розповідав про Лонсама О’Брайана? Який часто приводить свого маленького сина до нас на роботу?

— Так, любий.

— Він знову привів його на роботу, але зараз він у лікарні.

— Дитина у лікарні? — жахнулась Еббі.

— Ні, Лонсам. У нього стався якийсь приступ і його забрали до лікарні.

— Бідолашний, — лише відповіла Еббі.

— А ти б не могла приїхати і забрати хлопця?

— О!

— Розумієш, я не знаю, що з ним робити, хлопчина мовчить, один із робітників привів його до мого кабінету і він сидить на стільці.

— Гаразд, — сказала Еббі.

— Люба, вибач, але я не можу розмовляти довго. Ти зможеш приїхати?

— Добре, я приїду.

Еббі посадила Денні у машину і поїхала на роботу до Реда. Денні на той час було чотири роки, він почав ходити до дитсадка на півдня. Еббі під’їхала і побачила, як Ред виносить маленького хлопчика на одній руці. Було важко не помітити, що хлопцю це не подобалося. Він був дуже самостійним і йому не припало до вподоби, що його несуть на руках. Еббі подивилася на малого, і хоча він повністю відповідав описам Реда, аж до завеликої куртки, її все одно вразив його кам’яний вираз обличчя.

— Привіт! — добродушно сказала вона, коли Ред нахилився, щоб посадити хлопця у машину. — Як справи, Дуґласе? Мене звати Еббі, а це Денні.

Хлопчик тихо сів на заднє сидіння і мовчки втупився поглядом у свої коліна. Денні, який сидів поруч, нахилився до нього, намагаючись його роздивитися, але той жодним чином не відреагував.

— Після зустрічі я поїду у лікарню, — сказав Ред Еббі, — дізнаюся, як справи у Лонсама і запитаю, як зв’язатися з нянею. Люба, я тобі дуже вдячний, обіцяю, це ненадовго.

— Не хвилюйся, ми добре проведемо час. Правда, хлопці? — запитала Еббі, але Дуґлас продовжував мовчати.

Ред зачинив дверцята машини і відійшов, щоб дружина від’їхала, а потім помахав і пішов назад до будівлі. Еббі поїхала додому з двома хлопчиками на задньому сидінні.

Удома вона зняла з Дуґласа його стару червону куртку і приготувала хлопцям маленький перекус: банан і крекери у формі звірів. Обидва сиділи за маленьким дитячим столом у кутку кухні, Денні смачно хрумкотів печивом, а Дуґлас уважно розглядав кожен крекер, а потім відкушував якусь його частину, а від банану відразу відмовився.

— Дуґласе, хочеш соку? — запитала Еббі.

Після паузи він заперечно похитав головою. Він досі не сказав жодного слова.

Потім Еббі дозволила хлопцям подивитися дитячу програму по телевізору, хоча ніколи раніше не дозволяла. Кларенс на той час був ще цуценям, тому Еббі вирішила впустити його в будинок до дітей. Вона відчинила двері, і собака з радісним скавучанням підбіг до малюків і почав лизати їм обличчя. Спочатку Дуґлас відхилився, проте собака йому сподобався, тож Еббі вирішила не втручатися.

Дівчата, повернувшись зі школи, дуже зацікавилися хлопчиком і відразу потягли його до своїх кімнат. Вони шукали для нього іграшки, намагаючись привернути увагу хлопчика, і ставили багато питань солодкавими голосами. Однак малий постійно дивився вниз і нічого не відповідав. Майже весь час він провів із собакою, ставлячи йому на голову маленькі іграшки.

Увечері Ред прийшов додому з пакунком.

— Ось деякі речі і одяг для Дуґласа, — сказав він Еббі. — Я взяв ключі від квартири Лонсама.

— Як він там? — запитала Еббі.

— Йому було дуже незручно, що я до нього зайшов. Виявилося, що у нього апендицит. Його якраз забирали на операцію. Лікарі сказали, що він має побути у лікарні ще одну ніч, а вже завтра ввечері буде вдома. Я запитав про няню, але у неї якісь проблеми з ногою. Лонсаму дуже прикро, що йому довелося залишити хлопчика на нас, він довго вибачався, — розповідав Ред.

— Нічого, він хороший хлопчик, — відповіла Еббі.

За вечерею Дуґлас сидів на товстому словнику. Ред поклав його на стілець, щоб хлопець міг дістати до столу. Дуґлас з’їв сім горошин, по одній беручи їх до рота своїми маленькими пальчиками. За столом усі намагалися розмовляти з ним і про нього, складалося враження, нібито за ними хтось стежить, і тому вони навмисне для нього стараються.

Еббі підготувала хлопчика до сну: відвела до вбиральні, змусила почистити зуби й одягла на нього багаторазово випрану смугасту піжаму, яку знайшла у пакеті. Хоча піжама була занадто легкою для сезону, іншої не було. Вона вклала хлопця у ліжко у кімнаті Денні, вкрила ковдрою і легенько поцілувала у маківку. Він був трохи спітнілий, наче виконував фізичні вправи.

— А тепер добре відпочинь, — сказала вона йому. — Уже завтра ти знову побачиш свого татка, — й усміхнулася.

Дуґлас не змінив виразу обличчя і нічого не сказав у відповідь, але на мить його погляд пом’якшав.

Уранці Еббі позичила у сусідів дитяче автокрісло, оскільки завжди хвилювалася за безпеку, і відвезла дітей до школи.

Коли вони вдвох із Дуґласом повернулися додому, вона посадила малюка на веранді і дала пазл Денні. Хлопчик не міг його зібрати, хоча він складався лише з восьми частин. Цілу годину він провів, уважно розглядаючи кожну деталь, а собака сидів разом із ним і стежив за кожним рухом.

Завершивши хатні справи, Еббі сіла на диван із Дуґласом і почала читати йому книжки з картинками. Хлопцю дуже сподобалися книжки про звірят, він навіть не давав Еббі перегортати сторінки, якщо ще не встиг роздивитися малюнок.

Через якийсь час вона почула, як до дому під’їхала машина, вона подумала, що це Пеггі Браун привезла Денні з дитсадка, однак на кухні зустріла Реда.

— Привіт, — здивовано сказала вона. — Чому ти повернувся додому?

— Лонсам помер, — насилу вимовив він.

— Що?

— Лоуренс. Він помер.

— О Боже! Але ж ти сказав, що це всього лише апендицит!

— Так, я знаю. Я зранку прийшов до його палати, але сусід сказав, що його відвезли до інтенсивної терапії, і я подумав: зайду пізніше. І тут до мене виходить лікар і повідомляє, що він помер, вони боролися за його життя цілу ніч, виявилося — перитоніт.

Еббі повернула голову і побачила Дуґласа, який із надією дивився на Реда.

—