Нада Гашич - Вода, павутина

«Гей, тезка, то я… та я, Анте… ааа, ааа, скільки то ми вже літ не бачилися? Ну, новини, мій Анте, скільки хочеш, скільки хочеш. По-перше, маю двох синів, ага, то чув. Та ну, ти так само? Ну, то вітаю, вітаю. Та, дякую, тобі так само. Шо нового? Арджа вмерла? Та ну, я не чув. Та мама передає, але я половини не чую, роботи купа. Ну та то все старші люди з наших країв. Та нікого не лишилось. Та… будують вілли, та шо я кажу — будують, ніхто нічо вже не будує. Шо вибудували, то вибудували. Ну та. Правду кажеш. Слухай, в мене є маленька фірма, такий собі бізнес, та було добре, прекрасно, поки не сталася та фігня з кризою. Та зараз все стоїть, в мене лишилися будівельні матеріали, ледве збуваю, нема руху, та яку маруху[3], ти шо, будівельні матеріали. Ніхто ні за шо не платить. Ніхто ні за шо. Втиснув мені один козел батареї замість грошей, він збанкрутував, я собі то ніколи не верну, я кажу, дай шо-небудь, може, комусь за безцінь втулю. Саме за безцінь. Казав мені Роца, шо в тебе добре будівництво, шо ти добре стоїш з тими з міста, всякі риштовання, думаю, спитаю тебе, все-таки ти в мене дружбою був, можеш забрати ті нещасні батареї, шляк би трафив їх, і ті батареї, і мене, шо я їх взяв. І ти вилетів в трубу? Та коли раніше? Роца казав, шо ти той… твердо на ногах. Я надіявся. Та добре, не можеш, то не можеш… Кажеш, два сини. Ага, питаєш, як синів звати? В мене Домінік і Патрик. Шо? І в тебе Домінік і Патрик? Ну та, гарні католицькі імена. Мені спочатку не подобалося, але жінка пристала, шо то тільки Анте, Іван, Йосип, хтось з дідів може нагніватися, то я згодився. Потім звик. А тепер мені знов шкода, бо ходять в садок, і коли я їх забираю, кличу, півсадка обертається. Та. То кажеш, ніяк з батареями. І в тебе Домінік і Патрик… ну нічо, передавай всім привіт, та, певно, побачимося скоро. —

Скасував виклик і каже до вікна, —

Шоб тебе шляк, брехуна, трафив, Роца знає, з ким ти зв’язався в Холдингу. Трафило би тебе».

Ще один мобільним телефоном:

«Як не шариш, осел, як не шариш? Піробластом в нього пуляй, піробластом!»

Дві сорокалітні жінки не мобільним телефоном:

«Слухай, мені задорого, навіть якби мені віддали за півціни, все одно мені було б задорого. Ви дістали зарплату за минулий місяць? І ви нє? Нам вже два місяці затримують. Боїмося найгіршого. Найгіршого. І ви? Не знаю, до чого то все йде. Я вже нічо не розумію. В тебе ше й чоловік лишився без роботи? Мати рідна…»

Так далеко від дому він ще ніколи не віддалявся. Трамвай минув розворотне кільце в Дубраві і продовжив хилитатися: одна зупинка, ще одна зупинка, і ще одна… ще одна. Нічого цікавого за вікном: високі будинки, низькі будинки, високі будинки, низькі будинки. Світлофор: зелене, червоне, зелене, червоне… Червоне. Спинилися.

Вдалині, праворуч від колії, за вузьким тротуаром і мокрим полем, тягнувся ряд пофарбованих у рожевий колір новобудов. Місто западало в сутінки, гасилися барви, рожеві будинки набували сірих тонів. Світла у квартирах ще не засвічували, і Давид розмірковував, чи мешкає хтось за тими похмурими шибами. Заскрипіло, заколихалося і рушило. Їхали недовго. Трамвай пригальмував: цього разу з другорядної вулички шлях загородив пікап. Ряди будинків спинилися разом із трамваєм, похмуре поле звузилося, і Давидові здалося, наче воно наблизилося до трамвая. У вікні з правого боку замиготіло червонувате світло, він устав, притулився до вікна, тоді відсторонився, шукаючи положення, з якого зможе побачити джерело світла. Наскільки можливо, нахилився, і в полі зору його з’явилася висяча гірлянда з кольорових жарівок, яка хиталася над невеличкою площадкою з машинками. Він зрадів.

Машинки стояли, зв’язані ланцюгом, і Давид роздумував, чи то вже закінчилися денні, чи ще не почалися вечірні атракції. Біля самого краю мініатюрного розважального парку стояв батут, чотирикутник із натягнутою гумою, на якому хтось скакав. Повністю зосередився на фігурі, яка зараз злітала досить високо. До трамвая не долинало жодних звуків, музики, очевидно, не було. Біля батута нікого, лише мокре поле і трохи далі вервечка будинків з рядами порожніх балконів. Пальчиками затулив вуха і більше не чув ані голосів пасажирів, ані дратівливого водія. Жодного звуку ні з вулиці, ні з того напрямку, за яким спостерігав. Лише силует на батуті високо підскакував і опускався, підскакував і опускався, повільно, наче летить у невагомості. Розтулив вуха, відвернув голову, і летючий силует зник. Трамвай нарешті рушив, але Давид більше не мав поважної причини дивитися крізь вікно. До останньої зупинки змінювалися нові квартали і поля, завалені будівельним сміттям, колом скрученими іржавими дротами, купами обламків і розкиданими поламаними дошками. Час до часу з’являлися плакати з велетенськими обличчями усміхнених людей. Жінки на них не були ні молодими, ні красивими, ні голими, і, хоча й вони усміхалися, Давид знав, що це незвичні реклами і що рекламований товар дуже серйозний. Чоловіки на таких плакатах були одягнені здебільшого в костюми з краватками, що свідчило про те, що вони рекламують ще серйозніші речі, ніж жінки. Груповий плакат, ідентичний тому вчорашньому, по якому він малював, на мить нагадав йому картинку чорного автомобіля і того страшного целофанового сувою. Встав і тряс головою, доки картинка не зникла. «Я нічого не бачив, нікого не впізнав би». Перестав розглядати плакати і до останньої зупинки розважався лише рахуванням трамваїв, які їхали у протилежному напрямку. Нарешті його трамвай спинився, і Давид чемно і непримітно зійшов за рештою пасажирів.

З нагоди уродин Катарина обмінялася поцілунками з Ітою, яка повернулася від Ловро і відразу спробувала найстаршій сестрі представити поточний стан оплачених і неоплачених речей зі списку. Катарина насправді нічого не чула, навіть Ітиного запитання, чи