Пауло Коельо - Як течія річки

торбин. Дорогою вона нам розповіла, що тут усі її пожитки; вона спить під навісами й живе з чужої доброчинності.

Ми привезли її на вказане місце. Там перебували ще кілька жебраків. Жінка дістала з однієї з пластикових торбин два пакети молока тривалого зберігання, й віддала їх групі.

– Мені дають милостиню, я теж повинна давати милостиню іншим, – пояснила вона нам.

Прожити свою легенду

За моїм припущенням, кожну сторінку цієї книжки можна прочитати приблизно за три хвилини. Нехай і так: але за статистикою, в цей проміжок часу помирають триста людей і шістсот двадцять народжуються.

Мені, либонь, знадобиться півгодини, щоб написати її: я сиджу за комп’ютером, обклавшись книжками, з ідеями в голові, а по вулиці їздять машини. Усе видається абсолютно нормальним навколо мене; а проте протягом цих тридцятьох хвилин три тисячі людей помирають, а шість тисяч двісті уперше розплющують очі на світло дня.

Де ж перебувають ці тисячі родин, які щойно почали плакати, втративши рідну людину, або радіти з появою сина, онука, брата?

Я зупиняюся й поринаю в короткі роздуми: можливо, багато з цих смертей настали внаслідок тривалої й болісної хвороби, а деяким полегшив прощання зі світом янгол, який прилетів забрати їх. І не випадає сумніватися, що сотні дітей, які щойно народилися, будуть покинуті в першу хвилину й перейдуть у статистику смерті, перш ніж я встигну закінчити цей текст.

Отакої. Ніби випадково потрапили мені на очі ці цифри – й ось тепер я відчуваю ці втрати й ці зустрічі, ці усмішки і ці сльози. Скільки людей залишають цей світ самі-одні у своїх помешканнях, і ніхто не знає, що з ними відбувається? Скільки нишком народжуються, і їх залишають під дверима притулків або монастирів?

Я поринаю в роздуми: я вже став частиною статистики народжень, а одного дня мене запишуть і в статистику смертей. Ну й нехай: я цілком усвідомлюю, що маю померти. Після паломництва в Сантьяго-де-Кампостелу, я зрозумів, що – хоч життя й триває, й ми всі вічні – це існування одного дня закінчиться.

Люди дуже мало думають про смерть. Вони наповнюють своє життя всілякими дурницями, відкладають на потім важливе, намагаються обминути істотне. Не ризикують, бо вважають, що це небезпечно. Вимагають багато, а коли настає пора діяти, то ховаються в кущі. Ми любимо, щоб усе змінювалося, але самі змінюватися не хочемо.

Якби люди трохи більше думали про смерть, вони ніколи не забували б про необхідний дзвінок. Вони поводилися б трохи безумніше. Не боялися б завершення свого нинішнього втілення – бо не варт боятися того, що неминуче станеться.

Індіанці кажуть: «Сьогоднішній день нічим не гірший за інші, аби покинути цей світ». А один чаклун якось сказав: «Смерть завжди сидить поруч мене. Тому, коли мені необхідно зробити щось важливе, вона дає мені необхідні для цього силу та мужність».

Сподіваюся, що ти, читачу, дочитав цей есей до кінця. Було б дурницею лякатися статистики, бо всі ми, рано або пізно, помремо. І лише той, хто це розуміє, готовий жити.

Важливість кота для медитації

Написавши «Вероніка вирішує померти», книжку про божевілля, я відчув потребу поцікавитися, скільки справ, які ми робимо, накидає нам необхідність, а скільки – абсурд? Чому ми вдягаємо краватку? Чому стрілки годинника обертаються в напрямку обертання стрілок годинника? Якщо ми живемо в десятинній системі, чому доба складається з двадцяти чотирьох годин по шістдесят хвилин кожна?

Той факт, що сьогодні ми підкоряємося певним правилам, не має наукового обґрунтування. Проте, коли ми намагаємося діяти інакше, нас оголошують «божевільними» або «недорозвиненими».

Річ у тому, що суспільство створило деякі системи, які з плином часу, втрачають резон існувати, але й далі накидають людям свої правила. Одна цікава японська історія ілюструє те, що я хочу сказати.

Один великий учитель дзен-будизму, що очолював монастир Маю Кадзі, мав кота, якого дуже любив. Тому під час сеансів медитації він тримав кота поруч себе, – щоб якнайдовше втішатися його товариством.

Одного ранку вчителя – він був досить старим – знайшли мертвим. Найкращий із учнів зайняв його місце.

– А що робитимемо з котом? – запитали інші ченці.

З пошани до пам’яті свого колишнього наставника, новий учитель вирішив дозволити, щоб кіт був присутній на уроках дзен-будизму.

Деякі учні з ближніх монастирів, які багато подорожували в тому регіоні виявили, що в найзнаменитішому з місцевих храмів, кіт брав участь у медитаціях. Ця історія швидко поширилася.

Минуло багато років. Кіт помер, але учні монастиря так звикли до його присутності, що знайшли нового кота. Тоді й інші храми стали заводити котів. Вони вірили, що монастир Маю Кадзі завдячував котові славою і високим рівнем навчання, забувши про те, яким талановитим учителем був колишній наставник.

Старе покоління відійшло, і стали з’являтися наукові трактати про важливість кота для медитацій дзен. Один університетський професор розвинув теорію – прийняту академічним товариством, – що кіт має спроможність підсилювати людську зосередженість і відвертати негативні енергії.

І таким чином протягом століття кота розглядали як істотну частину вивчення дзен-будизму в тому регіоні.

* * *

Так тривало, аж поки з’явився вчитель, що мав алергію до домашніх тварин, і він вирішив не брати кота на практичні заняття з учнями.

Була велика хвиля обурення – але вчитель наполіг на своєму. А що він був чудовим наставником, то мав багато учнів, які приходили на його уроки, попри відсутність кота.

Помалу-потроху монастирі, які завжди шукали нових ідей і вже стомилися годувати стількох котів, перестали приводити хвостатих на уроки. Через двадцять років стали виходити нові революційні трактати з такими переконливими заголовками, як «Важливість медитації без кота» або «Зрівноваження всесвіту дзен лише силою розуму без допомоги домашніх тварин».

Минуло ще сто років, і кота остаточно усунули з ритуалу медитації дзен у тому регіоні. Але знадобилися двісті років, щоб усе повернулося до норми – а протягом того часу нікому не спало на думку поцікавитися, навіщо на уроках дзен-будизму присутній кіт.

А що стосується нас і нашого життя, то я наважуся запитати: чому я повинен діяти саме так? До якої міри в наших діяннях ми використовуємо непотрібних «котів», яких не маємо мужності усунути, бо нам сказали, що коти важливі для того, щоб усе було добре?

Чому в цей останній рік тисячоліття ми не знайдемо іншого способу жити та діяти?

Вхід заборонено

Біля Оліте, в Іспанії, існує замок у руїнах. Я вирішив відвідати його, та коли підійшов, чоловік, який стояв у дверях, сказав:

– Вхід заборонено.

Інтуїція підказала