Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля - Син маминої подруги, Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля

Розділ 17. Біда не приходить одна

— Вона знає! — зловісний голос прорвався крізь важкі, лякаючі сновидіння Кіри. — Вона здогадується!

Цей голос пронизав її мозок, ніби гарячий ніж — масло. знайомий і невпізнаваний водночас, він бринів від невимовної напруги і граничного страху. Цей голос боявся. І він же дзвенів ненавистю.

— Хто їй повірить? — заспокійливо шепотів інший голос. — Вона божевільна, це всі знають!

В цьому голосі чулася переконливість і впевненість, сила і спокій. А ще — зверхність і та ж сама притлумлена ненависть, від якої бринів перший голос.

— А якщо вона розкаже ще комусь? — не вгавав перший голос. — Не лише цьому хлопцеві, а … ще комусь?

Напружена тиша, від якої тріщали скроні, зацарювала навкруги. Кіра спробувала розліпити важкі, мов свинцем налиті, повіки, та вії ніби переплелися у вузли, не дозволяючи відкрити очі і поглянути навколо себе. Вона намагалася щосили відкрити очі, та це була марна справа, і вона заплакала з відчаю.

— Прокидається! — злякано прошепотів перший голос. — Давай, швидше!

— Та вона ще добу проспить і не прокинеться навіть, якщо я тут в барабан стукати буду! — презирливо розреготався другий голос. — А коли прокинеться, то все одно нічого не пригадає.

Голоси переривалися дивними звуками, ніби хтось зовсім поряд переносить важкі речі, важко дихаючи, і пересуває меблі. Та Кіра плавала у важкому забутті і ніяк не могла змусити себе розплющити очі, аби поглянути, кому ж належать ці голоси. Її власне тіло зрадило дівчину, лишивши безпорадною в тому мороці, що оповивав її.

Голоси ще про щось говорили, та вони вже віддалилися, стали ледь чутними. І тільки відлуння їх тривожило Кірин і без того тривожний сон.

***

— Як сходив до адвоката? — Ярослав увійшов в квартиру ледь переставляючи ноги. — Ох, ну й день… Я казав, що в нас ліфт зламався? Так от, якщо вчора ще було нормально, то сьогодні всі як сказилися, всім я потрібен, і одразу на усіх чотирьох поверхах… — хлопець втомлено скинув кросівки і, повільно човгаючи, мов старий дід, пройшов в кімнату і знесилено впав на диван. — Все, я приніс вуха до тебе ближче, розповідай!

Олег розвернув крісло від столу, поглянув на друга, зітхнув.

— Сиди, зараз тобі вечерю сюди принесу. Я від стресу наготував, як на весілля, чесне слово!

Хлопець швидко пройшов до кухні. Він не перебільшував. Після розмови із матір’ю, після безцільних оновлень сторінки пошти в очікуванні листа від Кіри, Олег ледь тримав себе в руках. тому не вигадав нічого кращого, ніж віддячити Ярославу за гостинність, наготувавши побільше страв.

Готувати йому подобалося. Мама навчила його найпростішому, а ролики в ютубі та кулінарні блоги розширили його кухарський арсенал рецептів. Приготування їжі було своєрідною медитацією, і коли стрес перемагав душевний спокій, Олег ставав до плити.

Навантажений тарілками, Олег прийшов у кімнату. Ярик, втративши дар мовлення від несподіванка, тільки споглядав, як блюда і салатники вкривають усю поверхню журнального столику. Під Олеговим поглядом він поклав у свою тарілку канапку, кілька ложок салату і м’ясний рулетик, та нерішуче спробував.

— Я в шоці! — пробурмотів він з набитим ротом, а потім поглянув на Олега, ковтнув, і пафосно промовив:

— Я на тобі одружуся, якщо ти так мене годуватимеш!

— Та йди ти! — розреготався Олег, якому, все ж, було приємно, що його страви припали до смаку. — Максимум — гостьовий шлюб!

— Дурко! — пирхнув Ярик, наминаючи вечерю. — Так що там той адвокат?

— Нічого хорошого! — спохмурнів Олег. — Він не викликає в мене довіри, абсолютно. Розумієш… Мутний він якийсь… В очі дивиться, посміхається, але…

— Як він зреагував на записку, на твої слова? — Ярик повністю включився в розмову, не забуваючи, тим не менш, махати ложкою. — Він здивувався чи, може, злякався?

— Та ні… — Олег задумався. — Скоріше, знаєш, не сприйняв всерйоз. Хоча сказав, що зустріниться з тим психіатром, в якого лікується Кіра, і потім подзвонить мені. Але, Яр, я йому не вірю. — хлопець замовк на мить, відсторонено колупаючись у тарілці. — Знаєш… Здається, я дарма до нього пішов…

— Чого так? — Ярослав потягнувся за наступним рулетиком. — Ти щось підозрюєш?

Олег відставив тарілку. Він не міг сформулювати словами те, що шепотіла йому інтуїція. І не знав, чи варто навантажувати друга цими своїми думками. Та Ярослав припинив їсти, упіймав його погляд і тихо, вагомо повторив питання:

— Ти щось підозрюєш?

— Мені мама дзвонила, — обережно почав Олег, підшукуючи слова, якими хотів би висловити свої думки. — Вона знервована. Я розповів, що у Кіри проблеми, що її тримають під замком. І знаєш, що вона мені сказала? — Ярик похитав головою, даючи другові зрозуміти, що уявлення не має, що ж могла сказати Олегові його матір. — Вона сказала, що це може бути небезпечно. І зараз я згадую, як ми поспіхом переїздили… Так сильно спішили, що це було дуже схоже на втечу…

В цей момент в Олега задзвонив телефон. Хлопець навіть не поглянув на екран, знаючи, що матір дзвонить приблизно о восьмій, аби запитати, що нового і побажати надобраніч. Тому він, не дивлячись, відповів на дзвінок.

— Алло?

— Забирайся з міста, щеня! — незнайомий, штучно змінений голос в телефоні нагадував потойбічних співрозмовників низькосортних фільмів жахів. — Втікай звідси, якщо тобі дороге твоє життя!

— Що? — Олег відхилив телефон від вуха, аби визначити, кому належить номер, та на екрані був лише напис “Номер невідомий”. — Хто ви?

Та в трубці лунали тільки короткі гудки.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍