Григорій Іванович Лешченко - Ухилянт у Канаді, Григорій Іванович Лешченко

й ті, хто чекає закінчення війни в Європі, нам відмовили, бо якось під час війни пристосувалися до нового життя. Хоча троє наших родичів з прекрасним знанням англійської мови, багатих і розумних людей, все ж таки прилітали «на розвідку» в Канаду і тиждень гостювали в нас: вислуховували розповіді зятя про чарівне життя в Країні мрій, їздили по державних установах, телефонували, говорили з місцевими й усе аналізували та випитували, а потім остаточно зрозуміли, що не потягнуть Канаду і їм буде набагато краще в Україні та Західній Європі. До речі, наші гості отримали по 3 тисячі доларів одноразової допомоги від Канади по програмі CUAET та віддали гроші зятю, бо не зважаючи на його казки про легке і безтурботне життя в Канаді, зрозуміли, що йому та й нам тут не солодко.

Канада не всім під силу, тут треба ризикувати. Якщо ви чогось варті, у Канаді це треба довести. Потрібно перейти через те, що не подобається. У Канаді іммігранти, та й майже всі канадці нічого не отримують просто так. Така країна! Я представляю команду тих українців, в яких нічого не склалося в Канаді. Хтось теж має представляти тих, у кого нічого не вийшло, чи хто відмовився від Канади. Гіркий досвід ще цікавіший за успіх! Не лише моєму зятю Канада виявилася не по зубах. Багато українців не готувалися до імміграції та ніколи її й не планували, а лише скористалися можливістю пересидіти війну в Канаді, тому не розуміють куди потрапили. Аби не було війни, то мало хто з нинішніх українців приїхав би до Канади. У Канаду українці по CUAET прибігли не за грошима, а втекли від війни. У Канаді не вийде, як в Україні, купити диплом, заплатити лікарю, звернутися до когось із корупціонерів, щоб розв’язувати свої проблеми.

Чимало українців не знайшов ніяких особливих переваг Канади, крім відсутності війни. Майже 150 тисяч українців, які приїхали до Канади по програмі CUAET, повернулися до Європи чи поїхали в інші країни світу, бо зрозуміли, що у них не вистачить вміння чи сил, щоб мати за океаном життя такого рівня, як у Європі. Багатьом вистачило тижня чи двох, щоб зрозуміти, що їм у Канаді нічого робити, отримали одноразову допомогу згідно з програмою CUAET і гайда назад у Європу. Налякані війною, неправильно сформулювали своє бажання: дуже просили Небеса лише допомогти потрапили в Канаду, не молили Вищі сили, щоб допомогли налагодити потрібні зв’язки й отримати гідну роботу. Я розмовляв з тими, хто передумав залишатися в Канаді: дехто з них навіть називав програму CUAET пасткою без ніякого майбутнього. Я так не думаю, та й такі справи краще оцінювати за результатами: ось повернемося в Україну, зателефонуємо один одному і зрозуміємо де було краще, легше, вигідніше, цікавіше.       Коли більшість іммігрантів тікали в Канаду від бідності, то останні 3 роки українці тікали в Канаду від війни. Чимало українців, як і мій зять, вдома жили краще, ніж у вимушеній тимчасовій імміграції, тому іноді й бурчать. Приїзд українців до Канади по програмі CUAET збігся з найтяжчими економічними часами в цій країні. Коли українці хочуть просто дочекатися закінчення війни за кордоном, то краще це зробити в Європі, в тих країнах де є хоч якісь виплати, можна отримувати пенсії та й додому змотатися, хоча вже поїздки додому в деяких європейських країнах стають проблематичними. У Канаді не все залежить від вас: проблем вистачає й невідомо яка вдарить по вас, а яка зробить вас успішним. Аби ці майже 150 тисяч українців лишилися в Північній Америці, то їхні пригоди в Канаді були, можливо, ще цікавішими, ніж у зятя. І це добре, що самі дійшли висновку чи їм хтось сказав:

-Люди, Канада – просто країна не для вас!

Київський таксист приїхав у Канаду один. Орендував авто. Почав іноді майже цілодобово працювати у таксі Uber. Як не крутився, усі гроші йшли на оплату оренди житла, авто, страховки., їжі. Плюнув і повернувся в Європу. Київський таксист не одружився з Канадою. Наречений міг отримати казкове придане, але у нареченої занадто великі вимоги до кавалера. Таксист не виправдав довіру коханої. Я ще, коли тільки приїхав до Канади, то якось почав помічати, як тільки в українців очі згаслі, то невдовзі попруть назад у Європу! І я їх розумію. Я був чемпіоном школи по шашках, але найкращий друг привів до мене учня з початкових класів і той легко в мене виграв кілька разів підряд, а коли хлопчина виріс, то став нардепом і мільйонером. І досі ту поразку я вважаю найбільшою невдачею у своєму житті, як найбільшою вдачею – зустріч з моєю дружиною, з якою я вже понад 40 років. Дай Боже, щоб програш в шашки був і надалі моєю найбільшою невдачею в житті.

Дехто з іммігрантів, особливо з країн колишнього Радянського Союзу, навіть, як помсту намагається створити негативний імідж Канаді як хитрій, депресивній і нудній країні, в якій ледве не кінець світу, але то, взагалі, смішно і несерйозно, бо Канада входить у 7 найрозвинутіших країн світу, а коли Канада вам не підійшла, то це проблема не стільки Канади, а ваша. Хоча, з філософського погляду, всі ми та й увесь світ, вся цивілізація, винні у тій ситуації, в яку потрапив зять і мільйони українських біженців. Несерйозно і найлегше звинувачувати лише зятя в усьому, починаючи від війни й закінчуючи нашими сімейними претензіями, бо життя не таке просте й зрозуміле, як його намагаються видати людям. Мені чому згадується конфлікт між майбутнім президентом України Віктором Ющенком (пам’ятаєте, Цірукинічогонекрали) і майбутнім прем’єр – міністром Юлією Тимошенко (Мій дохід лише нещасні 30 тисяч гривень і я бідую!) ще у 90-х роках, за часів, коли нашу державу очолював, як його називають, батько української корупції Леонід Кучма. Я іноді захоплювався рідкими проявами мудрості Леоніда Даниловича. Його запитали кого пан президент буде виганяти з роботи, Віктора Андрійовича чи Юлю Володимирівну.

-Обох, - відповів Кучма.

Журналісти почали просити Леоніда Даниловича не рубати так з плеча і розібратися хто більше винен, та Кучма відповів:

-Усі винні.

Поки грошей в Канаді вистачало, то спання цілими днями зятя нікого особливо не дратувало. Але коли тільки зятя не викликають на роботу і він день, два, три, чотири сидить вдома, спить та нічого не робить, то атмосфера напружується. Ми, домашні, розуміємо, що доведеться їсти одні макарони та хліб, економити на всьому. Зять розповідає, що, ось