Одрі Ніффенеггер - Дружина мандрівника в часі

Клер доїдає пампух, закочує низ джинсів і сідає, схрестивши перед собою ноги. Вона шкрябає шию і роздратовано дивиться на мене.

– Тепер ти змушуєш мене незручно почуватися. Неначе кожен раз, коли я висякаюсь, стає історичною подією.

– Так і є.

Вона закочує очі.

– А що протилежне детермінізму?

– Хаос.

– О. Не думаю, що мені це подобається. А тобі?

Відкушую великий шматок «Бісмарка» і роздумую про хаос.

– Ну, навіть не знаю. У хаосі більше свободи; по суті повна свобода. Але немає сенсу. Я хочу мати свободу дій, але я також хочу, щоб мої дії щось значили.

– Але, Генрі, ти забуваєш про Бога. Чому не може бути Бог, який усьому надає сенс? – говорячи, Клер переконливо хмуриться і дивиться вдалечінь.

Закидаю останній шматок «Бісмарка» до рота й повільно жую, щоб виграти час. Щоразу, як Клер згадує про Бога, мої долоні починають пітніти й у мене з’являється нестерпне бажання заховатися, втекти чи зникнути.

– Не знаю, Клер. Мені усе здається хаотичним і беззмістовним, щоб тут існував Бог.

Клер обхоплює коліна руками.

– Але ж ти перед цим казав, що здається, усе сплановано раніше.

– Угу, – відповідаю.

Хапаю Клер за кісточки, тягну її ноги собі на коліна і тримаю. Клер сміється і відкидається на лікті. Тримаю в руках холодні стопи Клер; вони рожеві й чисті.

– Добре, – кажу. – Погляньмо. Ми обираємо між об’єднаним Всесвітом, де минуле, сьогодення і майбутнє співіснують одночасно і все вже відбулося; хаосом, де може трапитися будь-що і ніщо не можна передбачити, тому що ми не в змозі знати всі змінні; і християнським світом, у якому Бог усе створив, і все має певну мету, але свобода волі у нас є в будь-якому разі. Так?

Клер ворушить пальцями ніг.

– Гадаю, так.

– А що вибереш ти?

Клер мовчить. Її прагматизм і романтичні почуття щодо Ісуса та Марії, у тринадцять, майже рівноцінно збалансовані. Рік тому вона без вагань сказала би: «Бог». Через десять років вона підтримуватиме детермінізм, а ще через десять Клер повірить, що Всесвіт – випадковість і якщо Бог існує, то він не чує наші молитви, що причини і наслідки неминучі й жорстокі, але безглузді. А що потім? Не знаю. Але нині Клер на порозі юності з вірою в одній руці та зростаючим скептицизмом у іншій; і вона може лише жонглювати ними, або стискати їх докупи, доки вони не зіллються в єдине ціле.

Вона хитає головою.

– Не знаю. Я за Бога. Це нормально?

Почуваюся сволотою.

– Звичайно, це нормально. Це те, у що ти віриш.

– Але я не хочу просто в це вірити, я хочу, щоб так і було.

Пробігаю пальцями по склепіннях стоп Клер, і вона заплющує очі.

– Ти – як і Фома Аквінський, – кажу.

– Я чула про нього, – відказує Клер, наче говорить про давно втраченого улюбленого дядька або ведучого телешоу, яке вона дивилася маленькою.

– Він хотів порядку, здорового глузду і Бога також. Він жив у тринадцятому столітті і викладав у Паризькому університеті. Аквінський вірив і в Аристотеля, і в ангелів.

– Я люблю ангелів, – говорить Клер. – Вони такі красиві. Я хотіла би мати крила, літати скрізь і сидіти на хмарах.

– Ein jeder Engel ist schrecklich.

Клер зітхає, це тихе зітхання означає: «Я не розмовляю німецькою, пам’ятаєш?»

– Що?

– «Кожен ангел жахливий». Це уривок із серії віршів «Дунайські елегії» Рільке. Він один з наших улюблених поетів.

Клер сміється.

– Ти знову зробив це!

– Що?

– Сказав мені, що саме я люблю.

Клер кладе свої ноги мені на коліна. Не думаючи, кладу їх на свої плечі, та потім мені здається, що це якось надто сексуально. Тож знову швидко беру стопи Клер у свої руки й піднімаю їх рукою в повітря, поки вона лежить на спині, безневинна, мов янгол; її волосся розкидане по покривалу, наче німб. Лоскочу її ноги. Клер сміється і вислизає з моїх рук, як риба, підстрибує, робить «сонечко» і шкіриться до мене, чи насмілюся я впіймати її. У відповідь просто всміхаюся, вона повертається на покривало й сідає поруч зі мною.

– Генрі?

– Що?

– Ти змінюєш мене.

– Знаю.

Повертаюсь до Клер і на мить забуваю, що вона зовсім юна і все це в минулому. В обличчі цієї молодої дівчини я бачу Клер, мою дружину, і не знаю, що сказати цій Клер, яка і доросла, й дитина, і відрізняється від інших дівчат; яка знає, що іншим бути важко. Але Клер, здається, не очікує відповіді. Вона спирається на мою руку; обіймаю її плечі.

– Клер! – У тиші долини проревів крик батька Клер. Дівчина підстрибує й хапає свої черевички і шкарпетки.

– Час іти до церкви, – знервовано говорить вона.

– Добре, – відказую. – Е-е, бувай.

Махаю їй рукою, Клер усміхається, бурмоче «бувай», біжить стежкою і зникає. Якийсь час лежу на сонці, роздумуючи про Бога, читаючи Дороті Сайерс. Десь через годину зникаю і я. Залишаються лише покривало, книжка, кавові горнята й одяг, – як свідчення того, що ми там були.

Після закінчення

Субота, 27 жовтня 1984 року (Клер тринадцять, Генрі сорок три)

Клер: Зненацька прокидаюся. Чую якийсь шум: хтось кличе мене. Начебто Генрі. Сідаю в ліжку й дослухаюся. Чую завивання вітру й каркання ворон. А що, коли це Генрі? Зриваюся з ліжка й босоніж біжу сходами, вибігаю із задніх дверей, просто на луг. Холодно; пронизливий вітер пробирається крізь мою нічну сорочку. Де він? Зупиняюсь і роззираюсь довкола. Там, у саду, бачу тата і Марка, у своєму яскраво-помаранчевому мисливському одязі, а з ними якогось чоловіка; вони усі стоять і на щось дивляться, але потім чують мене й озираються. Бачу, що цей чоловік – Генрі. Що робить Генрі з татом і Марком? Біжу до них, раню ноги об суху траву, а тато йде мені назустріч.

– Сонечко, – каже він, – що ти робиш тут так рано?

– Я почула своє ім’я, – відповідаю.

Він мені усміхається. «Дурненька», – каже його посмішка; дивлюся на Генрі, щоб він щось пояснив. «Навіщо ж ти кликав мене, Генрі?» – але він хитає головою й прикладає палець до губ: «Т-с-с-с, Клер, мовчи». Він іде в садок, і я хочу глянути, на що ж вони дивилися, втім, там нічого немає. Тато каже: «Йди спати, Клер, це був просто сон». Він обіймає мене, і ми йдемо додому. Дивлюся на Генрі, він махає рукою, усміхаючись: «Усе гаразд, Клер, я поясню пізніше» (хоча, знаючи Генрі, він, імовірно, не пояснить, дасть змогу мені самій у