Сомерсет Вільям Моем - Розмальована вуаль

і поведу в магістрат, а тоді до полковника Ю, а потім підемо в монастир. Так, нудьгувати вам тут точно не доведеться.

33

Вночі її мучили дивні сни. Її наче несли в паланкіні, вона відчувала, як її хитало туди-сюди, доки носії ступали широкою ходою. Вони заходили в міста, великі й похмурі, де натовпи збиралися, щоб подивитися на неї. Вулиці були вузькі та звивисті, й у відкритих ятках з дивними товарами все завмирало, доки її несли, й ті, що купували, й ті, що продавали, зупинялися. А тоді вона підійшла до пам’ятної арки, і її вигадливі обриси раптом наче ожили, стали схожі на руки якогось індуїстського бога, що ними махав, а коли її проносили під аркою, пролунав відголосок глумливого сміху. Але потім їй назустріч вийшов Чарлі Таунсенд, узяв її на руки, піднімаючи з паланкіна, і сказав, що все це була велика помилка, що він не хотів так із нею повестися, що він її любить і не може без неї жити. Вона відчула його поцілунки на губах і заплакала від радості, питаючи, чому він був такий жорстокий, але, хоч і питала, вона знала, що це не має значення. А тоді пролунав хрипкий, різкий крик, і їх розлучили, а між ними, мовчки кваплячись, пройшли кулі в синьому вбранні, і вони несли труну.

Вона прокинулася в холодному поту.

Їхній будинок стояв посеред крутого схилу, і з вікна їй було видно вузьку річку внизу, а за нею – місто. Зоря тільки зійшла, і з річки піднімався білий туман, окутуючи джонки, що стояли пришвартовані близько одна до одної, наче горошини в стручку. Сотні джонок, беззвучних, таємничих у тому примарному світлі. Їхні веслярі наче потрапили під якісь чари, бо здавалося, що не сон, а щось дивне й жахливе зробило їх такими непорушними й безмовними.

Ранок розгорявся, і сонце торкнулося туману, так що він засвітився білим, наче тінь снігу на напівзгаслій зірці. Хоч на річці вже було світло й око розрізняло обриси скупчених джонок і густий ліс їхніх щогл, попереду піднімалася непроникна сяйлива стіна. Але раптом із білої хмари вималювалася висока, похмура, масивна фортеця. Здавалося, вона показалася не просто осяяна викривальним сонцем, а швидше виринула з порожнечі, мов з-під чарівної палички. Вона вивищувалася над річкою, наче цитадель жорстокого й варварського народу. Але маг, який її будував, працював швидко, тож тепер фортецю збоку увінчувала розфарбована стіна; за мить із туману виринуло гроно зелених і жовтих дахів, де-не-де помережане сонцевими променями. Вони здавалися величезними й ніяк не складалися у візерунок; якщо їх і об’єднував якийсь узор, то був він мінливий та химерний, але неймовірно багатоликий. Це вже була не фортеця, не собор, а чарівний палац якогось правителя богів, куди не дозволено ступати людям. Таким повітряним, фантастичним і невагомим не могло бути творіння рук людських – його породила мрія.

Сльози котилися по обличчю Кітті, й вона дивилася, приклавши руки до грудей, розтуливши губи, ледве дихаючи. Вона ще ніколи не відчувала такої легкості на серці. Здавалося, що її тіло, наче оболонка, лежить біля її ніг, а сама вона обернулася на чистий дух. Вона споглядала Красу, вбирала її всім єством, як вірянин заживає проскурку, що є тіло Господнє.

34

Волтер ішов з дому рано, на другий сніданок приходив лише на півгодини й повертався аж перед самою вечерею, тож Кітті майже повсякчас була на самоті. Кілька днів вона взагалі не виходила з дому. Стояла задуха, й вона переважно лежала на шезлонгу біля відчиненого вікна, намагаючись читати. Яскраве денне світло позбавило чарівний палац його загадковості, й тепер він був лише храмом на міській стіні, кричуще яскравим та облупленим, але, оскільки одного разу він здався їй таким неземним, вже більше ніколи не був для неї буденним; і часто на світанку, чи на заході сонця, чи знову вночі їй відкривався відголосок тієї краси. Те, що здалося їй неприступною фортецею, насправді виявилося міською стіною, й на цій масивній темній стіні вона подовгу зупиняла погляд. За її зубцями лежало місто в смертельних обіймах моровиці.

Вона дещо знала про те, які там стаються жахіття, не від Волтера, який, коли вона його розпитувала (бо інакше він з нею майже не розмовляв), відповідав весело й безжурно, від чого її пробирало морозом, а від Воддінгтона й ами. Щодня вмирало близько сотні людей; хворі здебільшого не одужували; з покинутих храмів повиносили статуї богів і порозставляли на вулицях; їм приносили дари й робили для них пожертви, але це не спинило моровиці. Люди мерли так швидко, що їх заледве встигали ховати. У деяких будинках вимирали цілі сім’ї, й нікому було проводити похоронні обряди. Полковник, що керував гарнізоном, був чоловік владний і рішучий, і тільки завдяки цьому в місті не почалися грабунки й підпали. Він примушував своїх солдатів хоронити померлих, бо більше не було кому, і власноруч застрелив офіцера, який відмовився заходити в дім, де колись жили хворі.

Іноді Кітті ставало так страшно, що в неї обривалося серце і її всю трусило. Легко сказати, що ризик невеликий, коли вживати необхідних запобіжних заходів, – її охоплювала паніка. Вона обдумувала божевільні шляхи втечі. Вона була готова тікати сама-одна, в чому стояла, без нічого, аби тільки вирватися, вибратися звідти й дістатися до якого-небудь безпечного місця. Вона зважувала віддатися на милість Воддінгтона, розповісти йому все й благати допомогти їй повернутися в Гонконг. Якщо вона упаде на коліна перед чоловіком й визнає, що налякана, хай навіть він її ненавидить, та мусить мати хоч трохи людського співчуття, щоб змилосердитися над нею.

Про це не може бути й мови. Якщо вона втече, то куди? Не до матері, та дуже чітко дасть їй зрозуміти, що, видавши заміж, розраховувала її позбутися, та Кітті й не хотілося їхати до матері. Їй хотілося до Чарлі, але Чарлі вона не потрібна. Ясно, що він сказав би, якщо б вона раптом перед ним з’явилася. Вона наче бачила його похмуре обличчя й різкість, приховану чарівною усмішкою. Кітті стиснула кулаки. Вона все віддала б за можливість принизити його так, як принизив її він. Іноді її охоплювала така лють, що вона шкодувала, що не дала Волтерові розлучитися – хай її життя було б зруйноване, але вона зруйнувала б і його. Згадуючи деякі його фрази, вона аж паленіла від сорому.