Сомерсет Вільям Моем - Розмальована вуаль

31

Будинок був одноповерховий, з верандою. Кітті увійшла й відразу опинилась у вітальні. Вона сиділа й дивилася, як кулі, згинаючись під вагою, заносили пожитки. У дворі Волтер давав розпорядження, де що поставити. Вона була дуже втомлена й злякалася, почувши незнайомий голос:

– Можна увійти?

Вона спалахнула, а тоді зблідла. У такому перевтомленому стані їй не хотілося ні з ким знайомитися. З темряви, освітленої тільки лампою з абажуром у довгій кімнаті з низькою стелею, вийшов чоловік і простягнув їй руку:

– Воддінгтон. Я заступник комісара.

– А, з митниці. Я знаю. Чула, що ви тут.

У такому тьмяному світлі Кітті змогла роздивитися тільки, що він дрібненький худенький чоловічок, не вищий за неї, з лисою головою й маленьким, гладенько поголеним лицем.

– Я живу просто на підніжжі пагорба, але з того боку, з якого ви прибули, його не видно. Я вирішив, що ви будете надто виснажені й не захочете прийти до мене вечеряти, тому розпорядився приготувати вечерю тут і напросився скласти вам компанію.

– Дуже рада це чути.

– Побачите, кухар тут непоганий. Я прислав до вас служок Вотсона.

– Вотсон – це той місіонер, що раніше тут жив?

– Так. Приємний був чоловік. Завтра покажу вам його могилу, якщо хочете.

– Ви дуже люб’язні, – відповіла Кітті, всміхнувшись.

Тут увійшов Волтер. Воддінгтон познайомився надворі, тож тепер сказав:

– Я саме попереджаю вашу дружину, що вечерятиму з вами. Відколи Вотсон помер, мені ні з ким було й словом перекинутися, хіба що з монахинями, але французьку я не дуже добре знаю. Окрім того, з ними можна поговорити тільки на певні теми.

– Я сказав служці принести напоїв, – мовив Волтер.

Служка приніс віскі з содовою, й Кітті помітила, що Воддінгтон щедро пригостився. З його манери розмовляти й частих смішків вона зрозуміла, що він прийшов до них уже напідпитку.

– За удачу, – сказав він, а тоді, звертаючись до Волтера: – Вам тут нудьгувати не доведеться. Люди мруть як мухи. Магістрат втратив голову, у полковника Ю, який командує гарнізоном, до біса роботи – йому доводиться пильнувати, щоб солдати не мародерствували. Якщо нічого не зміниться, ще трохи – й нас повбивають просто в ліжках. Я намагався примусити монахинь поїхати, але, звісно, вони відмовилися. Всім їм хочеться в мучениці, бодай їм грець.

Говорив він легким, недбалим тоном, у якому чулася тінь сміху, тож слухати його й не всміхатися було неможливо.

– Чому ви не поїхали звідси? – запитав Волтер.

– Ну, половина моїх людей вимерли, а решта готові ось-ось лягти й померти. Хтось мав залишитися й утримувати порядок.

– Вам зробили щеплення?

– Так. Вотсон. Він і собі зробив, тільки йому це не дуже допомогло, бідоласі. – Він повернувся до Кітті, його смішне маленьке обличчя весело зморщилося. – По-моєму, великого ризику немає, якщо виконувати перестороги. Наказуйте кип’ятити молоко й воду, не їжте свіжих фруктів та сирих овочів. Ви привезли грамофонних платівок?

– Здається, ні, – відповіла Кітті.

– От шкода. А я сподівався. Нових давно не купував, а старі мені вже в печінках.

Увійшов служка й запитав, чи вони будуть вечеряти.

– Ви ж не будете нині перевдягатися, правда? – запитав Воддінгтон. – Мій служка помер тиждень тому, а новий – справдешній бовдур, тож я перестав наряджатися до вечері.

– Піду зніму капелюха, – сказала Кітті.

Її кімната була поруч тієї, в якій вони сиділи. Там майже не було меблів. Ама сиділа на підлозі, поряд із лампою, розпаковуючи речі.

32

Їдальня була маленька, й більшу її частину займав величезний стіл. На стінах висіли гравюри з біблійними сценами та прикрашені мініатюрами тексти.

– Усі місіонери мають великі столи, – пояснив Воддінгтон. – Щороку їм дають надбавку на кожну дитину, тож вони купують великий стіл відразу після одруження, щоб мати багато місця для майбутніх членів сім’ї.

Зі стелі звисала велика гасова лампа, тож Кітті змогла краще роздивитися Воддінгтона. Через його голомозість у неї склалося враження, що він уже немолодий, але, побачивши його тепер, вона вирішила, що йому ще далеко до сорока. Його обличчя, маленьке під високим круглим чолом, було гладеньке й рожеве, негарне, як у мавпочки, але не без шарму – потішне обличчя. Ніс і рот заледве більші, ніж у дитини, й маленькі, дуже ясні сині очі. Світлі й рідкі брови. Він скидався на смішного маленького старигана. Воддінгтон щедро сам собі наливав і до кінця вечора вже був досить п’яненький. Але п’янів він невинно, весело, як сатир, що украв у заснулого пастуха бурдюк із вином.

Він говорив про Гонконг – мав звідти багато друзів і хотів дізнатися, як їм ведеться. Попереднього року він бував на перегонах, тож згадав у розмові коней та їхніх власників.

– Між іншим, а як там Таунсенд? – запитав він раптом. – Його призначать губернатором?

Кітті відчула, як зашарілася, але її чоловік на неї не глянув.

– Не сумніваюся, – відказав він.

– Він із таких, пробивних.

– Ви його знаєте? – запитав Волтер.

– Так, вельми непогано. Ми колись разом пливли з Англії.

З другого берега річки долинули дзвін гонга й тріщання хлопавок. Там, недалеко від них, велике місто дрижало від страху, а смерть, нагла й безжальна, проносилася його звивистими вуличками. А Воддінгтон почав говорити про Лондон. Він згадав театри – знав, що там нині ставлять, і розповів, які спектаклі бачив, коли останнього разу приїжджав додому у відпустку. Він сміявся, згадуючи жарти низькопробного коміка, й захоплювався красою зірки одного водевілю. Він з явним задоволенням похвалився, що його кузен одружився з однією з найзнаменитіших зірок. Воддінгтон якось у них обідав і отримав від неї в подарунок фотографію – покаже їм, коли вони прийдуть до нього на вечерю в управління.

Волтер дивився на гостя холодно й іронічно, але було видно, що той його розважав, тож він намагався продемонструвати хоч якесь зацікавлення темами, що про них, як чудово знала Кітті, нічого не знав. Його вуст не полишала легка усмішка. Але Кітті, сама не знаючи чому, трепетала. У будинку померлого місіонера, поруч охопленого моровицею міста вони здавалися безмірно відірваними від світу. Троє самотніх людей, чужих одне одному.

Вечеря закінчилася, вона встала з-за столу.

– Ви не проти, якщо я побажаю вам доброї ночі? Я піду спати.

– Мені вже час іти, напевно, лікар теж хоче лягти спати, – відповів Воддінгтон. – Завтра ми маємо вийти раненько.

Він потиснув Кітті руку. На ногах він тримався досить твердо, але його очі помітно блищали.

– Я зайду по вас, – сказав він Волтерові, –