Стефані Гарбер - Каравал

варто цього робити. Я проживаю у номері одинадцять. Можете переночувати там.

З його тону Скарлет була впевнена, що цей юнак не прагнутиме спати з нею в одному ліжку — на відміну від іншого молодика, — але дівчина чудово розуміла, що не варто довіряти незнайомцям, тому завагалася.

Вона знову подивилася на нього при світлі й звернула увагу на вибиту чорну троянду на тильній стороні руки. Вишукана, красива, скорботна. Невідь-чому Скарлет подумалося, що це татуювання характеризує цього юнака. Вишуканість і врода її лякала, адже дівчина засвоїла урок, що гарне часто буває оманливим, а от скорбота її приваблювала.

— А де ви спатимете?

— У кімнаті сестри, — він кивнув у бік дівчини. — Там два ліжка. На двох вона явно не спатиме.

— Тобто? — виклично запитала дівчина. І хоча Скарлет і досі як слід її не розгледіла, вона була впевнена, що та дивилася на неї з відразою.

— Не грубіянь, — мовив юнак і додав, щоб Скарлет не встигла заперечити,— я наполягаю. Якщо моя мати дізнається, що я дозволив юній панянці, спати на холодній долівці, то вона мене зречеться. І правильно зробить, — він простягнув Скарлет татуйовану руку.

— Моє ім’я Данте. До речі, це моя сестра, Валентина.

— Скарлет. Дякую, — сором’язливо мовила вона, здивована, що він нічого не попросив натомість. — Дуже великодушного з вашого боку.

— Мені здається, ви занадто високої думки про мене, — Данте затримав руку Скарлет у своїй руці. Його темні очі затрималися нижче її шиї. Скарлет могла заприсягтися, що він зашарівся і одразу підвів погляд, щоб не збентежити її. — Я помітив вас ще у таверні, та, здається, ви були із супутником.

— Ой, я, — Скарлет вагалась, не знала, чи варто все пояснювати. Вона не знала напевне, чи це вже початок гри, а чи незнайомець справді цікавиться її персоною. Усе, що вона знала — Данте не зводить з неї погляду, від чого їй стало значно тепліше. А ще Скарлет поставила Джуліана на її місце: якби моряк зустрів у коридорі миловидну дівчину, то точно не розповідав би, що Скарлет його наречена.

— Чи не повечеряєте зі мною, коли посутеніє?

Валентина важко зітхнула.

— Замовкни! — кинув Данте. — Будь ласка, не зважайте на мою сестру. Вона сьогодні хильнула зайвого, така поведінка їй не притаманна. Обіцяю, якщо ми зустрінемося ввечері, її не буде поруч, — він все ще усміхався до Скарлет — дівчина завжди мріяла, щоб саме так до неї усміхались, вона прагла не просто подобатися, а хотіла, щоб її захищали. Данте не зводив з неї погляду, ніби не міг його відірвати.

«Граф теж так дивитиметься на мене», — подумала Скарлет. І хоча насправді її нічого не пов’язувало з Джуліаном, вона й досі була заручена, тож не варто себе компрометувати.

— Пробачте, я... не можу. Я...

— Усе гаразд, — урвав її Данте. — Ви не мусите пояснювати.

Він знову всміхнувся — широко, але не зовсім щиро. Мовчки провів її до кімнати і віддав оніксовий ключ.

Обоє хвилину напружено стояли біля вузьких шпичастих дверей. Скарлет боялась, що попри обіцянку Данте намагатиметься зайти з нею. Але він лише чекав, аби переконатись, що ключ підходив, а потім прошепотів:

— Солодких снів.

Скарлет не встигла попрощатися, бо коли зайшла до кімнати, то аж оніміла. На низькому гардеробі стояв каганець, освітлюючи люстро над ним. Навіть у слабкому світлі вона чітко бачила відображення. Темне волосся спадало на оголені плечі, ледь прикриті прозорою білою мереживною тканиною.

Скарлет зойкнула. Бісова сукня знову змінилась на прозору, мереживну й занадто відверту для того, щоб розгулювати в ній по коридору чи розмовляти з незнайомцем.

Захряснула двері, так і не попрощавшись. Не дивно, що Данте не зводив з неї очей.

Скарлет дуже погано спала.

У дрімоті їй ввижався Легенда. Скарлет знову стояла на позолоченому балконі у чорному корсеті й червоній спідниці, намагаючись сховатись за завісою.

— Що ви робите? — запитав Легенда. Він ішов повагом, тримаючи в руці іменний синій оксамитовий циліндр. Дивився пильно, виклично.

— Я лише намагалась подивитися гру, — Скарлет ще більше сховалась за штори, але Легенда схопив її й притиснув до себе холодними, як сніг руками. Моложаве обличчя ховала тінь.

Мороз пробіг по оголених плечах Скарлет.

Легенда засміявся, обхопивши обома руками її талію.

— Люба моя, вас я сюди запросив не спостерігати, — його губи наблизились ближче до неї, ніби він хотів її поцілувати. — Я хочу, щоб ви грали, — прошепотів він.

І швиргонув її з балкона.

Перша ніч Каравалу

13

карлет прокинулась у холодному поту. Мокре чоло й під коліньми.

Розуміла, що це був лише сон, та раптом магія Каравалу — або ж магія Легенди — вже полонила її думки.

А може, сон був відображенням її думок? Їй вже двічі казали, що все, що відбувається — лишень гра, але Скарлет поводилась так, ніби все довкола було справжнім. Ніби всі довідаються про кожний її вчинок, її засудять, а потім відповідно покарають.

«Вас я сюди запросив не спостерігати», — але ж Скарлет навіть того не робила.

Вчора вона бачила неймовірні речі, але увесь час її стримував страх. Вона вкотре нагадала собі, що батька тут не було. Якщо зостається тут лише на один день, пошкодує, що не змогла розслабитися, що не дозволила собі розважитися. Телла, ймовірно, ще з годинку подрімає, тож якийсь час Скарлет може за неї не хвилюватись. А поки трішки забав та веселощів їй не нашкодять.

Вона згадала про Данте, його чорну троянду, тепло й відчуття того, що вона небайдужа комусь — саме це він дав їй можливість відчути. Треба було погоджуватись. Це всього лишень вечеря, навіть не розмова у тьмяному коридорі в самій лише сорочці. Хоча і опісля виявилося, що все не так страшно.

У чужій кімнаті було лише одне восьмикутне вікно, але того було достатньо, аби розгледіти, як сонце повільно сідає, повертаючи життя каналам та вулицям. Світ стояв на порозі сутінків, оповитий вечірнім серпанком, перш ніж усе покриє цілковита темрява. А може, якщо швиденько побігти до «Скляної таверни», вона ще встигне відшукати Данте й прийняти його запрошення? Здається,