Стефані Гарбер - Каравал

Скарлет могла заприсягтися, що відчувала його пильний погляд на собі, коли вийшла в коридор. Коли вона розглядала лист, ліхтарі зі свічками спалахнули яскравіше, наче зацікавлені очі.

Конверт нічим не відрізнявся від тих, що їх досі надсилав Легенда — кремовий папір з позолотою, оповитий дивовижними таємницями.

Коли вона його розгорнула, кілька пелюсток червоних троянд упали на долоню, а з ними і ключ з тонкого зеленого скла. Подібний на ключ від кімнати, але на цьому було вигравіювано цифру п’ять й прив’язано тоненьку чорну стрічку з широкою смужкою паперу. На ній зазначалося ім’я: Донателла Драґна.

Скарлет знала, що це мала б бути перша підказка, та ключ скидався більше на подарунок від Легенди. Так само як і сукня, і запрошення на острів. У годинниковій крамниці Скарлет не вірилося, що вона особлива, та відчувши дотик магії Каравалу, вона відкрила своє серце для сподівання, що Легенда і справді ставиться до неї інакше. Знову піклується про неї й підказує, де сестра. На мить Скарлет здалося, що все буде гаразд.

Вона пішла коридором до сходів, що вели на третій поверх. П’ятий номер розташовувався за одинадцятим: квадратні смарагдові двері зі скляною зеленою ручкою, яка скидалася радше на масивний коштовний камінь. Яскравий та показний — саме для Телли.

Скарлет вставила ключ у замок, але за дверима чулося надто вже гучне дихання як для Телли. Коли Скарлет притулила вухо до дверей, поза шкірою їй сипонув мороз.

Гуп.

Щось важке упало на підлогу.

Стогін.

— Телло — Скарлет потягнулась до ручки. — У тебе все гаразд?

— Скарлет? — голос Телли звучав напружено, вона часто дихала.

— Так! Це я, іду до тебе!

— Ні, зачекай!

Щось гупнуло знову.

— Телло, що у тебе відбувається?

— Нічого, тільки... не заходь.

— Телло, якщо щось сталося...

— Нічого не сталося. Я тут... я зайнята, — відрізала Телла.

Скарлет вагалась. Щось сталося. Голос видавав Теллу.

— Скарлет! — слова Телли залунали чіткіше, ніби вона підійшла до дверей. — Якщо ти зайдеш, то більше слова від мене не почуєш.

Затим долинув ще один голос — низький, чоловічий:

— Ти чула свою сестру.

Слова зрикошетили звивистим коридором, вдаривши Скарлет, наче порив різкого вітру, що пронизав кожну оголену частину тіла.

Вона пішла геть із відчуттям п’яти різних відтінків власної дурості. Вона так переживала за Теллу, а тій, звісно, було байдуже. Здається, Телла навіть не думала про неї. Явно не в ліжку з молодиком.

Це й не дивно, бо сестра завжди була така навіжена, їй страшенно подобалося вскакувати в якісь неприємності. Але Скарлет образилася не через її навіженство. Телла для неї була найдорожчою людиною у всенькому світі, і Скарлет завжди боліло, що це почуття не взаємне.

Коли мати, Палома, покинула їх, здавалося, батько позбувся всіх людських чеснот. Доти в нього були суворі правила, а потім стали жорстокими, так само, як і наслідки за їх невиконання. Якби Палома лишилась на Трісді, все було б інакше. Скарлет пообіцяла, що ніколи не залишить Теллу, як це зробила їхня мати. Вона захищатиме сестру. І хоча Скарлет була лише на рік старша, вона взяла на себе обов’язок піклуватися про сестру. Так і не зогледілася, як її зіпсувала. Телла завжди думала лишень про себе.

У кінці коридору Скарлет перечепилась і впала на підлогу. Тіло занило від шорстких дерев’яних дощок. На нижньому поверсі було значно холодніше, ніж нагорі — чи то її морозило від Теллиних слів. Телла обрала когось іншого, а не її, Скарлет. Надала перевагу молодикові, імені котрого, мабуть, і не знала. Скарлет завжди побоювалась чоловіків, а от її сестра навпаки любила їх (хоч завжди помилялась із вибором), сподіваючись, що знайде того, хто компенсує брак батькової любові.

Скарлет спершу хотіла повернутися до свого номера. Теплий, з великою кількістю ковдр, але тепло усього світу не могло переконати її спати в одному ліжку з Джуліаном. Вона могла спуститися і попросити вільний номер, але розуміла, що то була безглузда ідея. А надто вже після того, як вона здійняла ґвалт, щоб Джуліана впустили досередини. Джуліан дурень.

«Дурень. Дурень. Дурень....» Вона подумки повторювала це слово із заплющеними очима.

— Панно, — тепла рука торкнула Скарлет за плече.

З переляку Скарлет схопилась руками за груди, широко розплющила очі, а потім знову міцно їх заплющила. Дуже близько до її обличчя молодик тримав ліхтар, занадто близько. Хоч він і стояв на безпечній відстані, дівчина відчувала, як язики тепла лоскочуть щоки.

— Мабуть, хильнула зайвого, — мовила молода жінка.

— Я не пила, — Скарлет знову широко розплющила очі. На вигляд молодик був на кілька років старший за Джуліана. На відміну від моряка, носив начищені черевики та охайно зачесав назад волосся. Він виглядав привабливим, і та дбайливість, з якою він ставився до власної зовнішності, змусила Скарлет вважати, що так було у всьому.

Вбраний у вишукане чорне, він був саме таким юнаком, котрого Телла охрестила б аж надто вродливим, потайки мріючи завоювати його увагу. Вона помітила суцільний малюнок на його руках. Татуювання: символи алхіміків, жалобна маска, спокуслива усмішка, хижі пташині кігті й чорні троянди. Кожен з малюнків не мав нічого спільного з його рафінованою зовнішністю. Вони цікавили Скарлет більше, ніж мали б.

— Мене випадково поселили у номер ще з кимось, — мовила Скарлет. — Я саме йшла до власниці готелю попросити інший номер, але потім...

— Заснула у коридорі? — запитала дівчина, що назвала Скарлет п’яною. Вона стояла оддалік від ліхтаря. Оскільки світло у коридорі загасили, Скарлет ледь могла розгледіти її обличчя. Вона здалася їй сердитою і неприємною.

— Усе складно, — буркнула Скарлет. Їй хотілося розповісти про сестру, але навіть якщо вони ніколи й не зустрічали Телли, Скарлет не хотіла, щоб усі знали, яка в неї непутяща сестра. Вона мала захищати Теллу. А думка цих двох її геть не цікавила. Вона так і не змогла відірвати погляду від татуювань. Його типаж — мрія для скульптора чи художника: повні губи, вольове підборіддя, чорні вугільні очі, підкреслені масивними бровами.

Вродливий незнайомець, та ще й у напівтемряві, мав би змусити Скарлет зніяковіти, та на його обличчі відбивалося занепокоєння, а не ворожість.

— Ви не мусите нічого пояснювати, — сказав він. — Я впевнений, ви мали поважну причину заснути тут, але не