Зоя Кіт - Захоплення світлого серця , Зоя Кіт

Суботній полудень у Києві гудів за вікнами машини Вадима — асфальт блищав від ранкового дощу, а сонце пробивалося крізь хмари, кидаючи золоті відблиски на мокрі дерева. Зоряна сиділа поруч, її пальці грали ремінцем сумки, а погляд ковзав по знайомих вулицях, що повертали її до реальності — до мармурової клітки, до Максима, до війни, яку вона сама розпалила. Одеса залишилася позаду, як солоний сон, але її легкість ще гуділа в грудях, змішуючись із передчуттям бурі. Вадим зупинив машину біля її будинку, його рука легенько стиснула кермо, а усмішка була теплою, як море, що вона покинула.

— До понеділка, Зорь, — сказав він, його голос був низьким, із ноткою спокою, що дратував її своєю простотою.

— До понеділка, — відповіла вона, її тон став легким, але з легким викликом, коли вона глянула на нього востаннє, вислизаючи з машини.

Двері квартири відчинилися з тихим клацанням, і Зоряна ступила всередину, її каблуки цокнули по паркету. Повітря гуділо напругою — густою, гарячою, як перед грозою. Максим стояв у вітальні, його силуэт темнів на тлі вікна, а руки були стиснуті в кулаки так, що вени проступили під шкірою. Його очі — червоні, палаючі, як дві вуглинки — вп’ялися в неї, коли вона кинула сумку на диван і зняла тренч, її рухи були повільними, ніби вона насолоджувалася його гнівом.

— Ти з ним спала? — гаркнув він, його голос був хрипким, сповненим божевілля, що рвалося назовні.

Зоряна зупинилася, її губи скривилися в зухвалій усмішці, а брови злетіли вгору. Вона кинула на нього швидкий погляд, її очі блиснули пустощами, і повільно відповіла:

— А тобі не все одно?

Він різко видихнув, його груди здійнялися, а кулак із глухим ударом врізався в стіну. Тріщина побігла по штукатурці, як павутина, а на його кісточках проступила кров — червона, гаряча, що повільно стікала по пальцях. Зоряна розсміялася — дзвінко, стервозно, її голова відкинулася назад, а сміх різав повітря, як ніж.

— Ти сам себе караєш, — кинула вона, її голос був п’янким, сповненим насмішки.

Але її очі ковзнули по його руці, і щось стиснулося в грудях — не жаль, а щось гостре, знайоме. Вона пирхнула, розвернулася й пішла до шафки в коридорі, витягнувши аптечку. Максим стояв нерухомо, його подих був важким, уривчастим, а погляд пік її спину, коли вона повернулася з перекисом і бинтами. Вона кивнула на диван, її тон став різким:

— Сядь, ідіоте.

Він скривився, але сів, його рука тремтіла від злості, коли вона приснула перекисом на рану. Піна зашипіла, кров змішалася з білими бульбашками, а він стиснув зуби, але не відвів руку. Зоряна обробляла рану мовчки, її пальці рухалися швидко, вправно, а потім кинула, не піднімаючи очей:

— Скільки ще я буду тобі лікувати руку?

Максим пихнув, його голос був глухим, але з ноткою впертості:

— Скільки треба буде. Ти не відповіла на моє запитання. Ти з ним спала?

Вона видихнула, її плечі розслабилися, а погляд став холодним, коли вона підняла очі до його обличчя.

— Поки ні, — відповіла вона тихо, її тон був спокійним, але з легким викликом.

Максим різко смикнув руку назад, його очі вирячилися, а подих став уривчастим, як у звіра, що рветься з ланцюга.

— Що означає “поки ні”? — гаркнув він, його голос зірвався на крик. — Ти здуріла? Ти зібралася мені зраджувати? Де там твоє кохання, га?

Він нахилився до неї, його обличчя було так близько, що вона відчула жар його дихання, а очі палали божевіллям. Зоряна розсміялася — тихо, стервозно, її губи скривилися в усмішці, що різала його, як скло.

— Та навіть пожартувати не можна, ну капець, — кинула вона, відкинувшись назад і почавши прибирати бинти в аптечку, її рухи були повільними, демонстративними.

Максим пирхнув, його кулаки стиснулися знову, але кров на руці стримала його від нового удару.

— Яке пожартувати? — гаркнув він, його голос тремтів від люті. — В такій ситуації її на жарти тягне, ну тільки подивіться!

Вона глянула на нього, її очі блиснули веселощами, і вона повільно сказала:

— Ти б бачив своє лице, гріх було не пожартувати.

Він різко встав, його груди здіймалися, а погляд став гострим, як ніж.

— Я хочу почути чесну відповідь, Зоряно, — сказав він, його голос став низьким, небезпечним.

Вона закотила очі, її пальці легенько стукнули по кришці аптечки, коли вона її закрила.

— Та ти ненормальний, — відповіла вона, її тон був різким, але спокійним. — Не збираюсь я тобі зраджувати.

Максим видихнув, його плечі трохи опустилися, але очі все ще палахкотіли.

— Може, я й повірю, — кинув він, його голос став глухим. — Але твій Вадим точно хоче. Ти з ним більше не спілкуєшся, зрозуміла?

Зоряна підвелася, її брови злетіли вгору, а губи скривилися в зухвалій усмішці.

— Не зрозуміла, — відповіла вона повільно, її голос став солодким, але отруйним. — Вадим мій друг, як спілкувалася, так і буду. Або… — вона зробила крок до нього, її тіло легенько гойднулося, а очі блиснули кокетством, — ти мене поцілуєш, тоді я подумаю над твоїми словами.

Вона горнулася до нього, її пальці легенько торкнулися його грудей, а подих став теплим, спокусливим. Максим завмер, його очі спалахнули — не гнівом, а чимось глибшим, пекучим, що рвалося назовні. Він відчував її тепло, її запах, і тяга — дика, некерована — стискала його горло. Але він різко відступив, його голос став холодним, як сталь:

— Зоря, які в дупу поцілунки? Я тебе не кохаю.

Він збрехав. Його тіло кричало інше — кожен м’яз напружився, кожен нерв гудів від бажання схопити її, притиснути до себе, зламати цю гру. Але поцілувати її означало програти — здатися перед її насмішкою, її владою. А він так не міг.

Зоряна пирхнула, її усмішка стала кривою, але очі блиснули тріумфом.

— Ну тоді претензії більше не буде? — кинула вона легенько, розвернувшись і пішовши до своєї кімнати.

Вона схопила халат — короткий, шовковистий, що ледве прикривав стегна, — і зникла у ванній. Двері клацнули, вода зашуміла, а повітря наповнилося паром і ароматом її гелю для душу — терпким, з ноткою жасмину. Їй потрібно було змити дорогу, Одесу, Максимів гнів, що лип до шкіри, як пил. Вона стояла під гарячим струменем, її пальці ковзали по волоссю. Вода стікала по її тілу, забираючи напругу, але залишаючи гострий присмак гри, що вона не могла зупинити.