В'ячеслав Васильченко - Tattoo. Читання по очах

– Нові, батьку, нові, – почухав потилицю Марченко.

– Тоді краще не вигравати, – чмихнув сусід крізь сизий дим. – Бо такого накопають, що тими грошима й не відкупишся.

– Це точно, – підморгнув Лисиця.

– А виграли хоч багато? – поставив логічне питання Григорій Михайлович.

– Десять тисяч, – ніби відрізав Ігор.

– Ну, не дуже, – покрутив носом сусід, але зразу ж і насторожився. – Чи це в доларах?

– Та ні, – розчарував його донкор. – У наших, у рідненьких.

– Тоді й не багато, – ще раз розчарувався дідусь. – Але я б не відмовився.

– Грайте – і виграєте, – радісно мовив Богдан, ніби був «обличчям» лотереї.

– Та я якщо й зіграю, то тільки в ящик, – без тіні суму сказала «спецівка». – Там точно не програю. Безпрограшно ж там.

– Це правда, – кивнув Ігор.

Лисиця тільки спостерігав. Старий ніби все говорить щиро. Жодного натяку на штучність. І детектор брехні б відпрацював ухолосту.

– Дякуємо! – поставив крапку Богдан. – Ви нам дуже допомогли.

– Та, хлопці, на скибку ваше «дякую» не намажеш, – запустив бізнес-дипломатію сусід. – Дідунику стопочку перекинути ж треба? Треба. А за побрехеньки мої Сонька в генделику не наливає. Уже й так у боргах як у шовках. Проспонсіруйте сьогоднішнє щастя.

Марченко дістав із барсетки гаманця і зробив його легшим на «Грушевського».

– Оце правильно, – розцвів Григорій Михайлович, ховаючи заробіток до нагрудної кишені з емблемою. – Так щастя біля мене ще й завтра потопчеться.

Дідусь і цього разу був щирим. Не Роберт же де Ніро, щоб обіграти на носовій хустинці всіх. За такий невеликий гонорар.

Журналісти попрощалися, і машина рушила на Донецьк.

– Цікавий екземпляр, – сказав Лисиця, пристібаючись паском.

– Абориге-е-ен…

Марченко знову почав дорожній фристайл. Між ямами. Підвіска ж не залізна!

– Пощастило з ним, – подивився у бокове вікно Богдан на занедбаний двір, за гнилим парканом якого ховалася напівзруйнована хата й сарай із проваленим дахом.

– І не пощастило з Мордовцевим.

Ігор устигав на два фронти.

– Утік? – запитав професор про те, що муляло.

– Схоже, – серйозно відповів донкор.

– Чи, може, й справді погостювати вирішив? – Лисиця подивився на водія. Ніби той знав відповідь. Але «шифрувався» під заклопотаного. – Перевірити б?

– Проб’ю, – вів далі «двофронтовість» Марченко. – Якщо, звісно, вони вилетіли з України. А щодо Магадана… – Ігор на трохи замовк, ніби прораховував ризики. – У мене ж там однокласник живе. Як поїхав одразу після школи, так і лишився. Водієм працює. Зв’яжуся з ним. Хай підворушиться. Не повинен відмовити… Не шилом, то швайкою.

– Це буде шикарно.

Лисиця справді зрадів. Бо цей Ігор реально класний хлопець. І працювати з ним просто й приємно. Добре, що він такий. А не бурундук, «забитий податками». На такого міг би легко нарватися… Слава Господу!..

– Не вірю я в такі збіги, – видав напружено Ігор. «Тема» його не відпускала. – Не збиралися їхати, а потім різко все змінилося. І саме після вбивства.

– Не факт. Може, заважало щось. Тримало. Чи грошей не було.

– Може. А після вбивства й з’явилися.

Лисиця задумався. Закусив нижню губу й подивився вперед.

– Тепер головне, щоб Гуся допоміг, – розважливо сказав донкор, а потім, схаменувшись, додав: – Сашко Гусєв. Однокласник. У принципі, він відповідальний і безвідмовний. Голову розіб’є, а допоможе.

– Тільки попередь, щоб не злякав. Бо заляже наш «свинячий кілер» у вічній мерзлоті. Якщо через убивство він туди й «змився».

– Скажу.

– А нам треба доню просканувати. Здається мені, що вона – та ще штучка. З таким «послужним списком». Тут точно щось та й може бути. Ревнощі. Конкуренція. І людські самці тут мало відрізняються від тваринних. Гін такий могли затіяти, що шекспірівські трагедії здадуться казкою про Колобка. Інстинкт. Дехто це називає коханням. А це лише боротьба за самку.

– Головне, щоб самки про це не почули. Загризуть. У них життя все цьому коханню присвячене. Кожен крок і кожен подих.

– Мовчатиму. Хочеться ще пожити. Та й поборотися за самку.

Марченко усміхнувся й нічого не сказав. Суто чоловіча розмова. Не для публіки. Трохи груба. Трохи цинічна. А разом – табу для жіночих вух. І не дай, Господи, порушити його необачним чоловічим вустам. Настане кінець світу. І в цьому чудова правда. У чоловіків є шикарний шанс тримати всесвітній баланс. Принаймні тут.

Розділ 10. Народження Шрека[43]

Після поїздки до Павлоградського Ігор підвіз Лисицю до центру, а сам подався «рити». Видно неозброєним оком, наскільки він «завівся». Навіть пообідати разом відмовився. Хоче «пробити» інфу, яка допоможе рухатися далі. Бо все поки в густому тумані. Непрохідному. Треба допомогти йому розсіятись. Щоб побачити все так, як є.

Богдан не заперечував. Ігор усе робить правильно. Треба поспішати. Треба кувати біля каси. Відійдеш – і захолоне. До цього доводити не слід.

Пообідав у кафе «ZOOM». На нього натрапив, блукаючи центральними кварталами. Обід міг би бути й кращим, але й за це подякував Господу. Бувало й гірше. Потім – пішки таки ж – повернувся до готелю. Трохи відпочити. Дорога, хоч і не така далека, втомила. Та й обід організм мав розібрати «за напрямками». Кожну поживність – на свою поличку чи в засік. Система. Нічого не вдієш.

Номер зустрів уже звичним затишком. Після ночівлі почав звикати до нової тимчасової домівки. Не вперше ж.

Зняв легку світлу куртку. Роззувся і впав на велике ліжко. Про його магнітність Лисиці вже відомо. І це подобалося. Лєпота! Можна й комарика придавити. Та й він особливо не пручається. Дави, скільки влізе! Почав…

Щойно приліг, сонна втома пішла в атаку. Її численні легіони рушили, немов після вольового помаху полководця. І мало є у світі сили, яка могла б протистояти їм. Хіба що дружина, вибух чи телефонний дзвінок. Кожна атака змінювалася новою. Більш нахабною та потужною…

…Лисиця провалився кудись. Яке ж воно, це «кудись», сказати не міг. Відчув лише, що полетів. Назвати це безоднею не можна. Бо там мали бути хоча б «стіни». Тут же нічого не було. Ні стін. Ні дна. Ні «покришки». Та й летів, не розуміючи куди. Це, швидше, космос. Але дивний. Не було жодного орієнтиру, який би міг підказати. Відчув невагомість. І почав уже пливти, а не летіти. Хоч довкола – лише нескінченний темний простір. І – ніякої води. Проте це майже нічого не змінювало. Усе одно він не знав, куди рухається. А це зараз найстрашніше. Бо що ж там, у нових «порціях» цієї нескінченної чорноти? Може ховатися що завгодно. Які хочеш неприємні сюрпризи. І бути учасником цього, можливо, й небезпечного шоу бажання не було…

Та ось з’явилось відчуття, що рухався слідом за кимсь, кого знає. Точно! Ось він, «свинячий кілер». Той разом із Дусею, розставивши руки, плив серед темної порожнечі. Але Богдан знав, що вони пливуть «на Магадан».

«Треба припустити», – подумав «космонавт». Хотів наздогнати. Щоб затримати. Такий шанс! І нарешті побачити обличчя. Довго не вдавалося. Але ось зціпив зуби і спочатку порівнявся, а потім – і випередив. Але Мордовцев летів уже сам. І був це зовсім не колишній тесть Кречета. А… сам Кречет. З виколотими очима й закривавленим обличчям.

– Навіщо він це зробив? – запитав жахливий спотворений рот.

Лисиця злякався і… прокинувся. Обдивився довкола. Хух! Це лише сон. І професор зараз у реалі. Від ТАКОГО сну можна втекти сюди. А куди втечеш від реальності?

Узяв телефон. Він лежав поруч. Ого! Проспав більше, ніж півтори години. Викреслив із життя чи провів із користю? Усе залежить від точки, з якої дивишся. Якщо їх дві, обидва варіанти правильні. Але Богданові подобався другий.

Телефон смикнувся й задрижав.

«Марченко», – загорівся великими буквами дисплей.

– Алло, – прохрипів професор.

– Що з голосом? – сполошився Ігор.

– Спав.

– Хух, а я вже злякався. Думав, захворів.

– Вирубило на трохи. Але вже прокинувся. «Готовий до використання».

– Ясно. В Інни Кречет є коханець, – сповістив майже радісно Марченко.

– Було б дивно, якби вона досі сама лишалася. Молода… Вільна… Боже-вільна…

– Усе правильно. Але…

– Що значить – «але»?