Viter - Незакохані, Viter

Розділ 20

Ангеліна ніколи не вважала себе романтичною натурою. Навпаки, вона завжди була тією, хто сміявся з банальних любовних історій у фільмах і закочував очі, коли дівчата в класі мліли від чергової «солодкої» пари.

Але зараз вона сиділа в затишному кафе, навпроти Ореста, і ловила себе на думці, що їй… добре.

Так, вона б не визнала це вголос. Але після всіх суперечок, після усіх їхніх дивних моментів, після стількох спроб уникати очевидного – вона, здається, здалася.

— Ти дивишся на мене, ніби ось-ось скажеш щось дуже серйозне, — усміхнувся Орест, відпиваючи свою каву.

— Я? Ні. Я просто… думаю, що ти нарешті перестав мене дратувати.

— О, які зміни! Тобто тепер ти згодна, що я неймовірний?

— Не перебільшуй, Жуйко, — вона закотила очі, але в її голосі не було колишньої колючості.

Його прізвисько, яке вона придумала в пориві злості, вже не здавалося таким дратівливим. І навіть він сам – той, кого вона вважала своїм головним ворогом – зараз виглядав… як свій.

— Знаєш, — раптом сказав Орест, крутячи в руках ложечку. — Ми з тобою ідеальна команда.

— Га?

— Ну, подумай сама. Ти мене дратуєш, я тебе дратую. Але ми разом виграємо кожен двобій.

Вона пирхнула.

— Ти забув додати, що більшість з них ми самі й починаємо.

— А хіба це не весело?

Ангеліна вже хотіла сказати щось гостре, але потім замислилася.

Весело?

Так, чорт забирай.

Це було весело.

Всі їхні суперечки, всі підколки, навіть ті моменти, коли їй хотілося його вбити – все це було частиною чогось, без чого вона не могла уявити свої дні.

— Ти маєш рацію, — несподівано визнала вона.

Орест завмер.

— Що?

— Кажу, що ти маєш рацію.

— Скажи ще раз, я запишу!

— Не перегинай!

Вони розсміялися.

Це було настільки легко. Настільки… природно.

А потім Орест раптом потягнувся вперед і взяв її за руку.

Вона здригнулася, але не відсмикнулася.

— Ого, Сорока, — він усміхнувся. — Не б'єш мене?

— Я ще думаю.

Вона спробувала зробити серйозний вираз обличчя, але нічого не вийшло – в куточках губ все одно грала посмішка.

Вона подивилася йому в очі й зрозуміла, що це той момент.

Той самий момент, коли вона більше не хоче тікати.

— Значить, ми ідеальна команда? — прошепотіла вона.

— Ага.

— Ну що ж, — вона міцніше стиснула його руку, — тоді тримайся, Жуйко. Тепер тобі не відклеїтися.

Орест розсміявся.

— Я й не планував.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍