Богдан Поліщук - Ворон, Богдан Поліщук

   Знайдене мертве тіло змусило Родіона кликати усіх до себе. Розділитися було хоч і небезпечною ідеєю, та цього разу подіяло. На землі лежало вже не свіже тіло, імовірно, ученого, халат якого вже перейняв потемнілу фарбу крові. За ним тягнувся довгий слід з його нутрощів, що привів їх до ще одного тіла. Теж вчений, та більш вцілілий. Ще за тридцять метрів вони побачили іншого. Через сто — ще двох. Лишалося тільки здогадуватись винуватця цих смертей. Особливо замислився Сивий. Це точно Темний сталкер. Та чому саме вчені? Як мутант їх знайшов? Невже він переслідував якісь цілі? Невже у нього є розум? І активність Моноліту останнім часом змусила скласти полковника пазл у своїй голові. Вони служать йому. Він їх лідер. Він припустив це, хоч і важко було визнати це. Бо якщо це так, то загроза тепер ще більша. Така потужна істота має розум. Ці думки обнадіювали Андрія, та він тут задля того щоб завадити ворогу. 

   Ще кілька стежок з мертвих тіл то вчених, то тих військових-дезертирів, довели їх до величезної лунки в землі, де були наполовину відчинені велетенські прямокутні ворота, під якими лежали відірвані кінцівки вчених. Сивий дав знак зупинитися. Почав вслуховуватися. Пусто. Вони пішли далі. Присівши, вони крізь приціли оглянули темну лаболаторію, в чому їм допомогли ліхтарики. Ніхто не мовляв ані слова. Полковник лише давав команди долонею. Увійшли всередину. Десь здалеку мерехтіло світло. Агент та Родіон різко зупинилися та поглянули один на одного. Зрозумівши себе без слів, вони покликали усіх та знаками пальців показали, що за ними слідкують іззовні. Важкі, хоч і ледве чутні звуки чобіт привернули їх увагу. Загін став в бойову позицію, вибудувавши пряму лінію, скеровану на вхід в лаболаторію. Цвях, хоч і не був навчений бойовим побудовам Долгу, все зрозумів та, ніби рідний стояв поряд Діда. Та звуки наближалися не тільки з виходу. З зруйнованих кабінетів вийшли озброєні солдати в голубих жилетах з білими плямами. Їх оточили з усіх сторін. Деякі мали на собі дійсно незвичайну та цікаву броню, що, певне, коштувала їм немалих грошей. Почулися крики "Стояти! Не рухатись! Зброю на землю!" Усі поглянули на Сивого, що жестом наказав слухатися. Поклавши автомати на забруднену кров'ю підлогу, загін підняв руки та уважно слідкував за дивними воїнами. Вперед до них пройшов не дуже високий чоловік, напевно, у найкращих сучасних обладунках. Це було щось між рідким у Зоні екзоскелетом та бронекостюмом. Знявши плотний шолом, вони побачили немолодого чоловіка з густою сивою бородою та коротким волоссям того ж кольору. 

   — Як я і казав, — його хриплий голос заполонив приміщення. — Злочинці завжди повертаються на місце злочину. Що скажете у ваше виправдання перед заслуженим розстрілом?

   — Професоре? Стійте! Ми не винні! — говорив Сивий, оглянувши усіх навколо з надією, що його впізнають.

   — Полковнику?! А ви яким чудом тут? Ніколи не повірю, що це ви наробили тут такий безлад... — насупив брови вчений.

   — Ми і не робили, професоре. Ми прийшли сюди за допомогою, а тут... — замовк Андрій, дивлячись на спотворені тіла.

   — Усім! Опустити зброю! Це не вороги, — його послухались та усім вдалося більш-менш заспокоїлись. — Що ж, як бачите, нам би самим вона знадобилася. 

   — Ми знаємо хто це зробив, — виступив вперед Дід. — Дивно, що ви — ні.

   — Це прозвучало так, ніби ви говорите про одну людину, — засумнівався вчений. 

   — Швидше всього — так і є. Хочете вірте, хочете ні. Але більш ніж на сто відсотків я впевнений — це діло рук Темного сталкера, яким його прозвали у Зоні. Дивно, що ви про нього не чули, — продовжив полковник.

   — Чули. Ми знаємо про усе, що діється у Зоні. Та відмовлялися вірити, що лише один він зміг тут таке влаштувати... — професор почухав бороду. — Що ж, яка ваша ціль тут? 

   — Нам потрібні вертольоти тих військових, — вчений кинув на нього підозрілий погляд. 

   — І для чого це? Якщо не секрет, звісно.

   — Секрет. 

   — Невже? Саме тому серед вас нейтрал та свободовець? — Сивий оглянувся жалісним поглядом на свою команду.

   — Ми хочемо вирушити у Прип'ять. База нейтралів знайшла там секретну лабораторію, котру пильно охороняє Моноліт. Чесно кажучи, я думаю, вони служать Темному сталкеру. Я підозрював, що він мутант. Зустрівшись з ним віч-на-віч, мійй дозиметр шалено тріщав. Та, схоже, розум у нього є. Як і неймовірна сила, — професор схвально кивнув.

   — Гаразд, вони ваші. Виходите з лабораторії і на захід. За ними доглядали, тому летіти будуть. Натомість, від вас я хотів би відомості з тієї лабораторіїї у Прип'яті. 

   — Чекайте, а ви хто в біса такі? — не розумів Цвях. — Чому ми маємо вам щось розповідати?

   — Погоджуюсь, — сказав Славко, набравшись сміливості. 

   — Ми науково-військова група Чисте небо. Це була наша дослідницька база. Ви не чули про нас ніколи і не могли чути, не згадуйте. Та часи змінюються. Людям полковника я можу довіритись.

   — Зрозуміло, — зі скляними очима сказав анархіст, за ним і Слава гойднув головою. Лише весь час мовчазний Родіон не міг нічого втямити. Вони покинули базу та попрямували на захід у повній мовчанці. За мить усі прийшли в себе, деякі схопились за голову.

   — Йой...Башка...— тримався за скроні Цвях. — Дідько, що це було? — з нерозумінням говорив Дєд. 

   — Схоже...Гіпноз, — полковник дивився вперед пустими очима, його розум почав повертатися. — Треба триматися від них подалі. Чорт, я розказав їм про Прип'ять... — Агент заспокоював його, поклавши руку на плече. Це не його провина. — Викликаємо льотчиків, — вони вирішили йти сюди без них. Все ж, таких як вони на всю Зону було мало. Вертольоти стояли на місці. На щастя, Темний сталкер їх не знайшов, або просто вирішив не чипати. Одному Богу відомо. За дві з половиною години по-координатам прибули Дімон, Вампір та ще один долговець. Льотчиком, також, був Художник. Та усі знають, що з ним сталося. Завелися двигуни, лопаті закрутилися та почали підіймати вертольоти у повітря. Небесний шлях лежав до вертолітних майданчиків поблизу Янова. Почалася підготовка плану.