Богдан Поліщук - Ворон, Богдан Поліщук

   — Це все звісно чудового, та що нам один? — перервав мить полегшення Дєд, знову повернувши усіх до суворої реальності. — Скільки він кажеш вмістить? Шістьох? І що ми вшістьох робитимемо проти сотні, а то і більше монолітовців?

   — Я лише запропонував допомогу, старигане, — завівся Цвях. Його кулаки міцно стиснулися, але згадавши наказ начальства, опанував себе. — Один — і то добре. Та ти маєш рацію, його замало. 

   — Тож-то, — гордо піднявши голову, сказав Дід. — Пропоную от що. Оті військові, з якими ви, анархісти, союз вкладали — не прості вояки. Це дезертири.

   — То долговці теж, виходить, дезертири, — вкинув Цвях без потреби. Йому стало неприємно від того, як колишній ворог окреслив його угрупування. Той лише кинув зловіщий погляд на панка. Здається, зараз усіх стримували лише накази головних.

   — І...Відступники вони не прості, — Дєд уникав того самого слова. — У них, як і у нас, є своя конкретна ціль. Принаймні, була. Їм не подобались несміливі рішення керівництва. Цими навіженими керувала лише ненависть до усіх інших угрупувань. Вони думали: "Як це? На території, котру ми мусимо охороняти, зібралися якісь дурні, збилися в команди і роблять собі що заманеться?" — Дєд, видно, пародіював голос якогось недолугого вояки. — І почали кошмарити усіх. Та досі невідомо, як вони з таким озброєнням вирішили просто піти, не зробивши навіть пострілу... — він поглянув на Сивого, котрий того дня пішов до них зовсім без зброї. Так, саме в той день він і здійснив той подвиг, врятувавши залишки Долгу від остаточного знищення. Досі невідомо про що вони говорили та як йому це вдалося. — Так от, Андрюхо, настав час розказати нам. Бо якщо вони досі в Зоні, то твоє слово нам точно знадобиться, друже мій, — полковник скромно подивився на брудну кахельну підлогу.

   — Вони в Зоні. З усім своїм спорядженням, з усією технікою. Де саме? Не зовсім далеко, але і не близько. Ця інформація надтаємна. І дізнався я її зовсім випадково. Не розповідатиму як саме. Я не можу розповісти вам і половини. Та ситуація надскладна, — він витримав затяжну паузу, усі скоротили дихання, чекаючи першого слова від полковника. — На півдні, десь на підході до Прип'яті, близько до вимкненого Випалювача мізків, знаходиться секретний бункер. І живуть там вчені, дослідження проводять, таємницю Зону хочуть розгадати. Та хоч зброєю користуватися вони вміли, та їх навичків було недостатньо, аби впоратись зі всією заразою, що там жила. Тому я пішов до дезертирів, вони називали себе "Карателі". Запропонував їм роботу для цих вчених. Вони обіцяли щедро платити, дідько знає, хто їх фінансує, бо суму вони запропонували небесну. Вони переговорили через мою рацію та дали згоду. Саме в той день вони і пішли з Юпітера. Та те, що я побачив далі... — Сивий протер чоло рукавом. — Коли ми долетіли та дочекалися тих, що їхали машинами, довелося чекати. Прийшло кілька чоловіків. У масках, зі зброєю, з голубими жилетами. У них там угрупування вчених, Чисте небо називається. Та ще кілька з великої землі також працювали з ними. На диво, вояки погодилися на те, аби їм зав'язали очі та провели до бункера. Опинившись вже там, я побачив диво. Білі стіни, безліч приладів, купа людей, чистих, причесаних, у білих та голубих халатах. Ніби в інший вимір потрапив. За хвилину підійшов один з них, схожий на головного. Запросив мене до себе. Ми переговорили, він подякував мені за допомогу. Я здивувався. Чому він говорить зі мною? Я не їх командир. Та через віконце його кабінету я побачив щось незрозуміле для мене. Усі були в навушниках. Я бачив такі раніше, в них не було чути зовсім нічого, усі звуки приглушалися до абсолютної тишини. Вони увімкнули щось. З'явилася дивна голограма, я не зміг розгледіти, тому не пам'ятаю. За три хвилини ті дезертири...Не знаю як пояснити навіть...Почали слухатися абсолютно усіх команд. Помахати рукою, віджатися десять разів, пострибати. Це було схоже на якийсь гіпноз, та він не припинявся. Тому вони, скоріше за все, так і лишилися під контролем та охороняють той бункер. З тим вченим, він назвався професором Кравчуком, я домовився, що мовчатиму про побачене до кінця своїх днів. Або мене чекатиме те ж, — він враз став сміливішим та нарешті подивився усім в очі. — Я дякую долі, що не запропонував цього Тайсону. Не пробачив би собі, якби з моїми братами зробили таке. А що до техніки. Вона, скоріше за все їм вже не потрібна. Та даром вони її не віддаватимуть.

   — Зрозуміло...З таким пристроєм буде важко впоратись, якщо він в гіпноз бере так швидко, — почухав густу бороду Дєд. — Ну ти даєш, Андрюхо...І навіть слова не сказав. Та розумію, що не міг. Треба йти зараз же і забирати вертушки.

   — Хоч з чимось можу з тобою погодититсь, — підтримав Цвях. — Вони десь їх ховають? — усі аж повеселішали. Тепер Родіон, Славко, Цвях, Дєд та Агент знали головну таємницю полковника. Та що полковника, усієї Зони. 

   — Ні. Та самі розумієте, краще не красти в них. Хтозна, що вони ще мають при собі, — Сивий почав збиратися. Усі присутній розійшлися та чекали команди. За пів години вони вже були ззовні, де на них чекав Бодя Павук, що з'явився зовсім вчасно після чергової довгої подорожі, та погодився провести їх до випалювача. Зараз ця територія стала відносно безпечною, та лишилися там зомбовані сталкери, атакуючі усіх кого побачать, і мутанти. Це місце та прохід до нього були цілим, величезним, відкритим кладовищем. Ця земля підкорялася смерті. Ніхто не забрав звідти жодного тіла. Усі, хто поліг там, вважаються безвісти зниклими. Так у військоматах і кажуть родичам. 

   Діставшись ближче до знешкодженого Випалювача, вони зупинилися у одному з лісів. Не було видно нікого. Ніхто не мав поняття, як знайти цей бункер, але ціль була важливішою і її треба було виконати. За цей час Цвях все ж зміг полагодити з долговцями. Хто б що не казав, та тієї ворожнечі вже не було. Лише пам'ять про загиблих змушувала їх витискати хоч якусь злість з себе. Їм стало начхати на те, що у них різні цілі в Зоні. Усі втомилися від війн. Тепер варто було розібратися з новою загрозою, аби вберегти своїх товаришів. Тим часом, Бодя Павук попрощався з усіма та знову зник.